Весільні обряди

Українське весілля завжди вирізнялося своєю урочистістю та святковістю в нашій культурі. Весілля було надзвичайно насиченим, колоритним, багатим на вікові звичаї. Традицій та обрядів було на стільки багато, що воно могло тривати цілий тиждень. В умовах сучасного сьогодення ми також реконструюємо багато з них. Пропонуємо згадати в чому ж полягає символізм цих звичаїв та обов’язково відтворити їх на своєму весіллі в «Українському селі».

 

Сватання

Всі весільні обряди починалися із сватання. Наречений обирав сватів серед найближчих друзів, які вирушали до хати нареченої, щоб укладати попередню угоду про шлюб. День сватання тримали у таємниці, так як і шлях, по якому йтимуть посланці від молодого.

Традиція сватання свідчила, що чим швидше свати подолають дорогу від воріт дівчини до будинку, то тим швидше батьки дадуть згоду на шлюб. У будинку, перехрестившись на ікони, починалась розмова, яку вели стоячи, щоб дівчина швидко вийшла заміж та не засиджувалась у дівках.

З першої спроби сватання могло закінчитись нічим. Це не означало, що батьки проти шлюбу, просто не хотіли спішно віддавати доньку заміж. Якщо молодий не подобався – батьки просили прийти іншим разом і посилалися на мале придане. Бували, однак, випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження і повертала старостам принесений ними хліб або ж підносила молодому гарбуза чи макогона.

Якщо все було гаразд, на друге сватання їздили батьки молодого. Починали обговорювати весілля, витрати, придане нареченої, її обов’язки в новій родині та інше. Прийшовши до згоди по усім питанням, призначали оглядини молодої і день для відвідин будинку жениха, огляду його господарства. Закінчувалась зустріч веселими піснями та гарними гуляннями.

 

Заручини

За сватанням слідували заручини – обрядове закріплення згоди на шлюб. Водночас це перший передвесільний обряд, що набував законної чинності. На заручини до молодої приходили разом із молодим батьки та родичі. Всі сідали до столу, молодих виводили на посад. Старший староста накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху — руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. Траплялося, що цей ритуал проводила мати дівчини.

Потім починалося урочисте благословення молодих їх батьками. Батьки сідали на лаву, застелену кожухом, а староста підводив до них молодих за хустку: один кінець він тримав сам, а два інших — молоді. Батьки хлібом-сіллю тричі благословляли наречених, а молоді, стоячи на рушнику, тричі вклонялися батькам, приймаючи благословення. По закінченні родичі обмінювалися подарунками, обдаровували наречених; як правило, не обходилися рушниками та хустками, а дарували худобу чи клапоть землі.

На ознаку того, що дівчина й хлопець засватані, вони обмінювалися перстнями та отримували певні атрибути: наречений — барвінкову квітку, наречена — червону стрічку чи квітку. Після усіх церемоній молодята вважалися зарученими і відтоді вони не мали права відмовлятися від шлюбу.

 

Дівич-вечір

Дівич-вечір влаштовували напередодні весілля як символ прощання з вільним дівочим життям. Такі молодіжні вечори робили окремо в оселях молодої та молодого. Цей обряд слугував відокремленням наречених від нежонатої молоді.

Дівич-вечір у домі молодої відзначався особливою ліричністю, символізував її перехід не тільки у жіноцтво, а й в іншу родину, розлуку з рідною домівкою, подругами. Дівчата вили гільце: оздоблювали його стрічками, квітами та букетиками колосків, виготовлених під час барвінкових свят, вишневе деревце або гілку сосни. Гільце символізувало незайманість, красу та молодість. Разом із завиттям гільця виготовляли маленьку квітку або вінки на голови для молодого і молодої як символ наречених.Листки барвінку для весільного вінка складали по три: один найвищий, посередині, а два менших збоку. Такі «букетики» перев’язують ниткою, туго накладають один на один, і знову перев’язують. Коли плетиво сягнуло потрібної довжини, то два його кінці зшивають докупи, щоб отримати обруч. Так з’являється справжня барвінкова корона для нареченої-княгині. Потім на цю корону чіпляють калину, квітки і стрічки. Одягання вінків супроводжувалося ритуалами. На долівці розстеляли біле полотно, на яке ставили хлібну діжу, зверху клали подушку. Наречена сідала на неї, після чого брат розплітав їй косу, а дівчата прикрашали голову весільним вінком. У більш давні часи всі ці дії виконувала мати. Старша дружка чіпляла молодому вінок до шапки чи капелюха, садовила біля нареченої на кожух і накривала їх рушником або посипала житом.

Після цього молодих називали князем та княгинею, вони збирали дружину (весільний поїзд) та йшли запрошувати рідню і сусідів на весілля.

 

Бгання короваю

Бгання короваю — один із найпоширеніших весільних обрядів, який символізував освячення громадою новоствореної родини. Українці пекли багато видів весільного хліба: коровай, дивень, теремок, гільце, лежень, полюбовники, шишки, гуски, калачики, кожен з яких виконував специфічну обрядову функцію.

Головним весільним хлібом був коровай, який виготовлявся з дотриманням певного сценарію. Бгали його у п'ятницю чи суботу в домі молодої. Нерідко у цьому ритуалі брали участь родичі з обох боків, що символізувало поріднення сімей.

Бгали коровай спеціально запрошені заміжні жінки, вони приносили з собою для тіста власне борошно, яйця. Процес випікання короваю обставлявся ритуальними і магічними діями. Доброю ознакою вважалося, коли була непарна кількість коровайниць. Щоправда, в запрошували й парне число жінок: щоб молоді увесь вік прожили в парі. При цьому коровайниці повинні були перебувати у першому шлюбі і жити в злагоді. Коровайницею не могла бути жінка, у якої не все гаразд у подружньому житті, яка б була розлученою або вдовою. Доброю ж ознакою вважалося, коли одна з коровайниць була при надії.

Спільність дій під час бгання короваю мала символізувати єдність майбутньої сім'ї. Для цього коровайниць зв'язували рушником і вони мусили все робити разом: місити тісто, виліплювати оздобу, обмивати руки. Існувало повір'я, що вдало спечений коровай принесе молодим щастя, тріснутий віщує розлучення, а покручений — злу долю. Тому коровайниці «улещували» коровай приказками та піснями, випікали щасливе життя молодятам і мали працювати в доброму гуморі, весело, вправно та злагоджено.   

Кожен із весільних хлібів мав своє призначення: з паляницею йшли свататися, з шишками та калачем запрошували на весілля, голубки та гуски дарували коровайницям. Коровай був окрасою весільного столу як символ достатку й щастя, а наприкінці весілля його розподіляли між усіма присутніми.

 

Викуп нареченої 

Свита нареченого прямує до хати нареченої. Тут вже чекають традиційного викупу нареченої, коли наречений з друзями заходить в кімнату, де знаходиться наречена і починається веселий торг. Наречений ніякої участі в торзі і викупі не приймає. Свідок за допомогою дружки викупляє у подруг місце для нареченого поруч з нареченою. Він підносить їм напої та гостинці. Подруги вимагають викласти на столі доріжку до нареченої з грошей і не погоджуються поступитися до тих пір, поки їх прохання не буде виконана. "Косу нареченої" продає брат або племінник нареченої. Під час торгу про суму викупу друзі нареченого намагаються пролізти під стіл і зняти з нареченої чобітки, та її подруги всіляко перешкоджають цьому. Якщо комусь із свити нареченого вдається це зробити, то наречену повинні віддати без викупу. Зустрічається і звичай крадіжки посуду у нареченої, посуд б'ють на порозі будинку нареченого. У цілому, процедура викупу багато в чому залежить від ступеня підготовленості подруг нареченої і свідка. Після того, як наречена викуплена, жениха усаджують поряд з нею, він цілує свою обраницю і дарує їй квіти. Батьки обов'язково запитують нареченого: "Твоя наречена, не підмінили?" Бо бува усяке!

 

Покривання  нареченої

Покривання— найдраматичніший весільний обряд, який символізував перехід молодої до заміжнього стану. Він був продовженням посаду молодих, а розпочинався розподілом короваю. Ритуали розподілу весільного хліба і спільного його з'їдання молодими символізували створення нової сім'ї.

Молоду садовили на діжу, знімали весільний вінок та молоду покривали очіпком, хустиною. За ритуалом, вона мала двічі його зривати, і тільки на третій раз корилася долі.

З цього моменту наречена переходила у стан жінки з відповідними нормами поведінки. Вони підкреслювалися, зокрема, вбранням: заміжня жінка збирала волосся у жмут й запиналася хусткою або вдягала очіпок. З того часу, одружена жінка не мала права показатися на люди з непокритою головою. Обряд покривання був останнім, що виконувався в домі нареченої. Після нього молодий забирав молоду до свого дому, а разом і її посаг.

 

 

Читайте інші статті про Весілля в "Українському селі":

2009 - 2016 © Етнографічний комплекс «Українське село»