Слобожанська хата

Хата перевезена з села Колядівка (хутір Малимонів або Голодів) Новоайдарського району Луганської області, представляє в музейному комплексі «Українське село» Слобожанщину - етнографічний регіон, що охоплює східну частину України - сучасні Харківську область, південно-східні райони Сумщини, північно-східні - Дніпропетровщини, східні – Полтавщини, північні - Донецької, Луганської областей. 

Свідчення найдавнішого заселення цієї території походять з молодшого палеоліту. За ранньої доби Слобожанщина становила частину території сіверян, з кінця 9 ст. вона увійшла до складу Київської Русі, зокрема у 11 ст. до Чернігівського та Переяславського, а згодом й Новгород-Сіверського князівств. Після татаро-монгольської навали 13 ст. землі відійшли до Золотої Орди, а після битви на Синіх Водах 1362 року до Великого князівства Литовського.

З XVI століття більшість земель сучасної Слобожанщини переходять до складу Московського князівства за результатами московсько-литовської війни 1500–1503 років. Проте, становлять собою майже знелюднене Дике Поле, крізь яке татари здійснювали набіги вглиб Московії – звичайно Муравським шляхом (він вів вододілом між Дніпром і Доном – від Перекопу аж до Тули), а також і його відногами – Ізюмським та Калміюським шляхами.

Назва цього історико-етнографічного району виникла в період його інтенсивного заселення (XVII—XVIII ст.). Вихідці з Лівобережної і Правобережної України та з Росії, а також численні втікачі від утисків феодально-кріпосного ладу користувалися тут певний час різними пільгами («свободами»), поселялися «на слободах», засновували поселення — «слободи». 

Після повстання Богдана Хмельницького на Слобожанщину переселяється значна маса козаків і селян, засновуючи тут нові поселення. Згодом руйнування Запорозької Січі спровокувало наступну масову хвилю заселення даної території козаками.

Так, назва села, звідки перевезена хата, «Колядівка» походить від прізвища сотника Коляди, який поселився в даній місцевості в 30-х роках ХVIII століття. Проте, відомо що ще в 17 столітті на тому місці вже існувало село, яке в 1708 році було спалено і назва його не збереглася. Відомо також, що в другій половині 18 століття поруч з Колядівкою на правому березі річки Євсуг поселився козак Голод, а потім до нього приєднався козак Малимон. За переказами місцевих жителів, козаки Голод і Малимон займались землеробством. Відомо, що вони поселились біля колодязя, який вже існував до того. Це свідчить про ще давніше поселення людей на тому місці. Колодязь цей зберігся до нашого часу.

 

Особливості житлового будівництва 

Будівельна культура Слобожанщини поєднувала в собі традиції народної архітектури, що привозили переселенці з Правобережної і Лівобережної України, але водночас перебувала у безпосередній залежності від місцевих природніх ресурсів. 

Хутір Малимонівка, де була зафіксована дана будівля, розташовано на правому березі річки Євсуг, вздовж якої тягнеться гряда, багата на поклади білого каменю, який місцеві жителі називають «мергель». Тому, нерідко при будівництві споруд камінь-мергель поєднували з деревом. Зрубний дерев’яний каркас в поєднанні з кам’яною кладкою утворюють конструкцію будівлі , що є характерним для місцевого будівництва. Прикладом такого синтезу матеріалів є хата із села Колядівка, яка датується кн. ХІХ ст. – поч. ХХ ст. Праву частину споруди зведено з дерев’яних плах, ліву – з каменя-мергеля. Стіни обмазано глиною та побілено. Дерев’яна частина має галерею з колонами на центральному та правому фасадах, де також знаходиться два та три вікна відповідно.

За планом хата чотиридільна (хата-хатина-сіни-комора), з кам’яним мурованим льохом. Додаткове житлове приміщення представляє собою кухню-столову. Таке розділення стало можливим завдяки особливій конструкції печі, що займає площу обох приміщень і є фактично простінком між ними. Опалюється піч з «кухні», але обігріває дві кімнати – запічок та велика лежанка виходить в хаті.

Дах покритий на сьогодні вже унікальною видовженою напівкруглою конусоподібною черепицею, яку виготовлено в сусідньому селі Євсуг, відомому гончарному центрі Слобідської України.

 

 

Іконопис Слобожанщини

На території Слобожанщини розташовувалося чи не найбільше іконописних осередків в порівнянні з рештою етнографічних зон України. Протягом ХVIII ст. іконописна традиція розвивалася при монастирських майстернях (монастирі Курський, Охтирський, Троїцький, Святогірський, Богородице-Тихвінський, Сумський Успенський та Глинська пустинь). Проте, на кінець ХІХ ст. єдиним з діючих монастирських іконописних центрів залишилася школа в Глинській пустині, домінувати почали міські та сільські іконописні центри в Харкові, Ізюмі, Чугуєві, Вільшанах, Лохвиці, Конотопі, Лебедині.

Ікони Старобільської монастирської майстерні – підокладниці мають повновиді, тонко виписані темперою лики святих, в окладах з жовтої, тону червоного золота, фольги. Одяг святих – шитий, шати оздоблені напівкоштовним камінням, склом. Зустрічаються ікони, в яких одяг вишитий гладдю. Дуже поширені були шиті бісером, перлами та золотими нитками у поєднанні з малярством ікони та плащаниці. Саме такі ікони виготовлялися на замовлення у майстернях Старобільського монастиря і поставлялися до приватних зібрань Москви та Києва, у Києво-Печерську лавру.

В іконах Старобільської монастирської майстерні, а також Сватівського іконописного осередку, давні слобожанські традиції ікномалювання перепліталися з місцевими, а саме: насиченість кольору, декоративізм, вишуканість жестів, ледь помітна видовженість постатей святих, легка деформація контурів та прозорість фарб, особливо у кіотних іконах.

В експозиції хати, поміж іншого, представлено дві ікони 19 століття «Покрова Божої Матері» та «Новозавітна Трійця», виготовлені для потреб Старобільського жіночого монастиря. На іконах лики святих виписані темперою в окладах з жовтої фольги. Одяг святих пошитий з бархату, розшитий бісером, склом, перлами та напівдорогоцінним камінням.

Ще одна ікона Богородиці «Троєручиця» мальована на дереві олійними фарбами, робота місцевих майстрів. Луганській школі іконопису притаманні насиченість колориту, декоративізм, вишуканість жестів, ледь помітна видовженість постатей святих, легка деформація контурів та прозорість фарб, особливо у кіотних фольгових іконах. 

Цікавою є традиція відповідно до якої молода весільний віночок закладала від скло ікони, що нею благословляли пару батьки. Адже не мала права той вінок нікому ні подарувати, ні позичити. Приклад такого звичаю можна побачити й у нашій хаті – весільна ікона ставала ще й сімейним оберегом. 

 

 

Кролевецький рушник

Особливе місце серед традиційних народних ремесел Слобожанщини займає кролевецьке ткацтво, яке характеризується тканням, що не повторюється в інших районах країни, з чіткою системою орнаментально-композиційного декорування. Для кролевецького рушника є характерним поєднання білого й червоного кольорів. На білому, рідше червоному тлі між густо червоними паралельними смугами ткався багатий орнамент. Одні рушники заткані суцільними візерунками, на інших — вони є густішими. Старовинні рушники суцільно заткані візерунками. Це було тло, а орнамент на ньому створювали незаткані білі прямокутники, розташовані ланцюжком, то врозсип, то зірчасто рівні й паралельні лінії. Ткачі передавали навколишній світ за допомогою умовних знаків: прямою горизонталлю – землю, хвилястою – воду, хрестом – вогонь. Основний орнамент Кролевця – мотив дерева-квітки. Це один із найулюбленіших мотивів у світовій художньо-поетичній творчості.

Основне композиційне навантаження в рушниках зосереджено на нижніх площинах, де ритм орнаментальних смуг насиченіший і напруженіший.

Рідкісними серед старих рушників були такі, що виконувались унікальною технікою двохстороннього малюнку, яку називали «під парки». З кінця ХІХ ст. ця техніка вже майже не застосовується і рушники стали однобічними.

Характерною особливістю кролевецьких рушників є використання традиційної техніки перебору з ремізно-човниковим ткацтвом.

Цей вид ткацтва пов’язаний із введенням багаторемізного ткацького верстата, кількість ремізок якого доходила іноді до 12–16.

Серед регіонального різноманіття українських рушників кролевецькі, найперше, виділялися своєю незвичайною, оригінальною особливістю колористики, власною ритмікою узорів, багатством орнаментів, самобутністю форм, що через поєднання червоно-білих кольорів стали знаменитими на увесь світ. Усе це в комплексі дає змогу виділити їх в окрему стильову групу.

Хто і коли вперше запропонував таку колірну гаму точно не відомо, однак більшість дослідників кролевецького ткацтва (М. Мусієнко, А. Кибальчич, Є. Спаська, А. Карась та ін. ) схиляються до думки, що на такий вибір вплинули природно-етнографічні особливості краю.

Донині дискусійним залишається питання, пов’язане із зображенням двохголових орлів на витканих полотнах.

Місцевий краєзнавець А. Карась стверджує, що це пов’язано із територіальною приналежністю Кролевецького повіту до Чернігівської губернії, на гербі якої й були орли. Інша версія засвідчує про те, що майстриня таким зображенням підтверджувала свою грамотність і розуміння (толок) у царських грошах, які «ходили» і в Кролевці. На монетах, як і на рушниках, гербовий орел мав специфічний малюнок, який нумізмати називали як «орел з розпростертими крилами» (подекуди, зустрічалися орли й з опущеними крильми як знак смирення).

Наразі традицію ткацтва кролевецького рушника бережуть у своїх тендітних руках кілька ткаль (менше десятка), які працюють вдома, та випускники училища.

 

Традиційне народне вбрання Слобожанщини

Традиційне вбрання слобожанських жінок складалося з вишитої сорочки, запаски або дерги, керсетки і свити або кожуха. Наприкінці XIX ст. натомість традиційних плахт, дерг і кольорових запасок на Слобожанщині поширюються спідниці з фабричних кубових тканин — шарафани, поділ яких звичайно обшивався у декілька рядів позументом. Жіночі сорочки  Слобожанщини були переважно полтавського типу, їх носили до початку XX ст. Наприкінці XIX ст. з'являються сорочки з високим стоячим вишитим коміром, накладною нашивкою на пазусі та вишитими манжетами. А на початку XX ст. під впливом міської культури у побут входять сорочки на кокетці з великим викотом горловини та рукавами, пришитими до кокетки. Своєрідність вишивки слобожанських сорочок полягала у поліхромній орнаментиці, виконаній півхрестиком і дрібним хрестиком та півхрестиком, іноді грубою ниткою, що надавало їм рельєфності. Характерним було шиття білими нитками, настилування (лиштва), вирізування. Переважали геометричні й рослинно-геометризовані узори. Для закріплення краю тканини служили такі види швів, як зубцювання і змережування. Поряд з набируванням і настилуванням, для яких характерна червона колористика вишивки, побутувало ажурне шиття. Чоловічі сорочки (як тунікоподібного крою, так і з уставками) шилися і грубого лляного домотканого полотна. Регіональну своєрідність становили так звані стрілкові сорочки, назва яких походить від «стрілки» — плечової вставки у вигляді трикутного клина, розширеного до коміра. Форма стрілки могла бути і більш складної форми, коли трикутна стрілка доповнювалась прямокутником, що створював ефект погона. Поверхня стрілки вишивалася або шилася з червоного кумачу, яким також обшивали комір та пазуху сорочки. Комір, манжети рукавів і поділ чоловічих сорочок  вишивалися синіми і червоними нитками. Вплив міста простежувався у використанні білого ситцю для пошиття сорочок з манишками. До цих сорочок парубки носили на шиї кольорові хусточки, так звані шари. Поясним вбранням чоловіків були штани. Старше покоління носило штани з вибійчаного смугастого або в клітинку домашнього полотна, молоді чоловіки — з купованої матерії чорного або брунатного кольору. Побутували й широкі полотняні шаровари, які заправляли у чоботи. Давнім поясним жіночим вбранням були плахти і дерги. Крилаті плахти були святковим одягом, а по буднях носили тільки станок. Дерга виготовлялась з домотканої чорної вовняної тканини і, на відміну від плахти, вважалася буденним робочим одягом. Разом з плахтою вбиралися у фартухи (запаски, плати). їх виготовляли з домотканого полотна або вовни, згодом — з фабричної тканини. Фартухи могли бути як однотонні, так і оздоблені вишитим яскравим квітковим орнаментом досить великого розміру. Жінки біля поясу носили кольоровий, фігурно викроєний карман — бесагу. Кармани прикрашали зубцями і шнурами. Такий карман ще називали ладункою. Традиційний асортимент вбрання у вигляді вишиванки сорочки, керсетки і плахти наприкінці XIX ст. доповнився шарафанами (спідницями) і юпками. Поєднання шарафана і юпки звалося «парочкою». Юпку шили на ваті, з підкладкою та «вусами» (складками) позаду. Варіантом юпки була кофта. Вона оздоблювалася плисом, жовтим кантом з коленкору і кольоровим сутажем. Коротка кофта називалася баскою, довга — керасою. Кераса до колін з пелериною називалася шушуном. По краях пелерина оздоблювалася шовковою стрічкою. Такою ж стрічкою обшивали й краї шушуна. Керсетки виготовляли з легкої фабричної тканини на підкладці. Схожими на керсетки були теплушки — безрукавки на ваті, шиті з плису, бумазеї або вовни. Керсетки відзначалися територіальною різноманітністю. їх шили з високим або з коротким станком і «вусами» або зі зборками. Застібували керсетку збоку на грудях. Попереду на грудях керсет розшивали кольоровими шнурами і кантами, зубцями і ґудзиками. Наявність у слобожанських керсетів зубцеподібного декору або конструктивної зубчастої застібки вирізняє їх серед керсеток Середнього Подніпров'я та Полтавщини. Запозиченими з міста були також діжурка і душогрійка. Діжурка — це тип пальта з фабричного грубого сукна, трохи розширеного донизу клинами, з відкладним коміром та широкими вилогами на грудях і прорізними кишенями з клапанами. Плечовим святковим одягом типу накидки з рукавами була душогрійка; її шили з кольорового ситцю або з шовкової тканини. Верхнє демісезонне вбранням як чоловіків, гак і жінок становили свити І білого сукна. чоловічої свити обшивали плисом, а жіночої вишивали на вишиванці чорними нитками, Різновидом жіночої свити у жінок були халати, які шили з доморобного сукна білою, синього або чорного кольору. Закроєм вони були подібні до свити, але з круглим коміром-пелериною, оздоблюваною бахромою. Халат був обов'язковим елементом вбрання нареченої, його підперезували вишитим рушником. Аналогічним свиті верхнім одягом була юпка, шита з сукна і оздоблена плисом на рукавах і комірі. Чоловіки у літні святкові дні вбирали капоту — каптан, шитий з синього або чорного сукна. На сорочку надягали жилет з плису, сукна або тонкої вовняної тканини, прикрашений металевими ґудзиками і розшитий кольоровими нитками. Поверх жилета вбирали чинарку (чунарку, чумарку) — верхній одяг типу каптану з відрізною талією та брижами, який застібувався на залізні або мідні гаплики і обов'язково підперезувався червоним або зеленим поясом. Перед і комір прикрашали блискучими Ґудзиками, іноді вишивали різнокольоровим шовком. Буденним одягом була куцина — верхній одяг, коротший за капоту. З плечового полотняного одягу переважали кафтани і кабати прямоспинного крою з тонкого чиноватого полотна. Взимку носили кожухи: прямоспинні та з відрізною спинкою. Призбируванням в талії та двома прорізними кишенями вони були подібні до чинарки. Поли, низ і край рукавів обшивали вузькою смугою овечого хутра та шнурами різного кольору. Як правило, кожухи крили синім або чорним сукном. Кожухи зі стоячим коміром мали назву байбарак. Носили також тулуби — кожухи зі смушковими вилогами (комір з капюшоном). Кожухи, юпки, тулуби, капоти підперізували різнокольоровими вовняними поясами. На сході Слобожанщини побутували і ткані білі пояси — рушники, які на кінцях перетикали смужками з червоної та синьої заполочі. Характерною особливістю кожухів Слобожанщини було їх декорування кольоровим гарусом. Вирізнялися кожухи богодухівські, вільшанські, золочівські, вальківські, котелевські. Найбільшу славу здобули богодухівські кожухи. Вишивали їх спочатку вовняними нитками, а пізніше берлінським гарусом. Переважаючими кольорами були червоний різних тонів, зелений, бузковий, зрідка — синій. Назви орнаментальних мотивів були фітоморфними («сосонка», «яблучка»), астрологічними кожух сам по собі був символічним уособленням багатства, то відповідно й орнаментальні мотиви несли на собі символічне навантаження: сосонка — аналог весільного деревця, яблучка — символ кохання, підкова — оберіг, що захищає власника. Використовували такі вишиті кожухи у весільних обрядах.

Головні убори жінок Слобожанщини — парчеві очіпки циліндричної форми з вушками, а також капори. У XIX ст. пов'язували вузеньку й довгу білу хустку — нахраму. Носили й так звані в'язані ковпаки, що за формою нагадували панчоху. Особливо ж були поширені різноманітні барвисті хустки та підшальники з торочками чи бахромою. Дівчата носили вінки та кісники. Волосся заплітали переважно в одну косу, вплітаючи стрічку. Подекуди одягали набрівник, зроблений з картону й обшитий плисом.

У свята дівчата заплітали косу «в дрібушки» — не в три пасма, а в двадцять, і в кінець коси вплітали багато стрічок різного кольору (синіх, жовтих, червоних, голубих, фіалкових), які називалися «кісниками». На голову дівчата надягали атласну стрічку червоного або синього кольору. Стрічки могли бути також з чорного плису і вишиті гарусом або вовняними нитками; з лівої сторони кріпилася квітка. Одним із святкових дівочих головних уборів була стрічка — картонна смуга, покрита кольоровою тканиною або стрічкою. Позаду до неї пришивали різнокольорові стрічки, що звисали майже до поясу. Але найпишнішим головним убором вважали шовкову або вовняну хустку, поверх якої заколювали багато блискучих булавок, закладали квіти і павичеві пера. На рівні скронь до неї прикріплювали пера селезня. Якщо дівчина збиралася одружуватися, то поверх лопотушки — широкої стрічки, прикрашеної квітами з вузеньких стрічок — одягали два вінки з квітів, один поверх іншого. Жінки у свята поверх парчевого очіпку вив'язували шовкові хустки. Очіпок позаду зав'язувався стрічкою, кінці якої спускалися вздовж спини, як стрічки дівочого кісника. Очіпки шили з невеликими вушками і двома місяцеподібними півколами, які нагадували сідло і тому мали назву «сідласті». Літні заміжні жінки поверх очіпка пов'язували намітку, яка на початок XX ст. практично вийшла з ужитку. У будні вдягали капор — прошитий на ваті очіпок з ситцю, овальної форми, зверху сплюснутий і прикрашений складками. До голови його притягували двома широкими стрічками, які обвивали голову і зав'язувалися на чолі. До типових уборів Слобожанщини належить також лубок, або «підкісник» — картонний обруч, обклеєний стрічками, позументом і пласкими блискучими ґудзиками; зверху він пов'язувався шовковою хусткою.

Літніми чоловічими уборами були картузи, традиційні брилі, а демісезонними — капелюхи з сукна. Капелюхом називали й зимовий головний убір з баранячого хутра, з великими навушниками на зразок шапки-вушанки. Взимку також вбирали кучму — невисоку баранячого хутра шапку з широким дном, малахаї з суконним верхом, навушниками та потиличником. На сході Харківщини носили так звані пиріжкові шапки. Були поширені й високі каракулеві шапки. Жіночими і дівочими прикрасами були мідні й срібні кільця та сережки, різнокольорове скляне намисто, коралове «добре намисто» та дукачі. Дівчата надягали на шию до дванадцяти разків намиста, між бусинами нанизували декілька великих хрестів і срібних монет.

Як чоловіки, так і жінки носили чоботи на високих підборах зі сталевими або мідними підківками. Жіночі чоботи мали чорні, червоні, зелені або жовті халяви. Чоботи з чорної шкіри і різноколірними халявами мали назву «чорнобривці», з зеленої шкіри — «сап'янці», пізніше — високі шнуровані черевики. Бідніші носили шкіряні постоли — коти. Чоловічим взуттям слугували виворітні чоботи, підошва яких пришивалася або густо (просом), або рідко (вівсом). Взували також постоли-витяжки (на Полтавщині подекуди личаки та дерев'яні довбанки), взимку — валянки. Пізніше парубки починають носити чоботи з високими вистроченими халявами, а чоловіки — чоботи з низькими халявами (чирики).

 

Дивіться також: Фотогалерея "Слобожанська хата"

Фото експонатів з експозиції приватного історико-етнографічного музею "Українське село".

2009 - 2016 © Етнографічний комплекс «Українське село»