Полтавська хата

Середню Наддніпрянщину представляє хата із с. Пишненки Зіньківського р-ну Полтавської області.

Хата дерев'яна зрубна з тридільним плануванням.  Хата рублена із дерев'яних (підвалини - дуб, наступні вінця - осика, верба) плах з’єднаних у простий замок, складається з двох окремих зрубів. Правий зруб – житлове приміщення, що має п’ять шестистулкових вікон, два на центральному фасаді, два на правому причілку і одне на задній стіні. Лівий зруб двокамерний – сіни та комора. Комора має наскрізний прохід (двері на лицевій і задній стінах). На центральний фасад виходить галерея-піддашок з колонками.

Будівля зведена у 1888 році, про що засвідчує напис на сволоку. Біля викарбуваної дати – різьблена голгофа. На сволоці, що простягається через усю хату і закінчується у сінях, лежать дерев'яні балки-сволочки, які тримають стелю. Хата, окрім лицевої сторони лівого зрубу, планкована, обмащена глиною і побілена. Лицева сторона лівого зрубу утворена дерев'яними плахами, помальована у коричневий колір. Стріха чотирисхила, покрита очеретом. Підлогою слугувала глинобитна долівка. Сволок оздоблювався різьбою з нанесенням сакральних знаків, часто хреста, рідше дати зведення будівлі. Сволок був носієм інформації накопиченої поколіннями, пов'язаними з даним житлом.

Дах чотирисхилий, покритий соломою. Підлогою слугувала глинобитна долівка. Двері в хаті були одностулкові, скріплені двума врізними шпугами, на кованих завісах. Вікна шестишибкові. В хаті ліворуч від входу стояла глинобитна (з вальків) піч. Біля печі вздовж задньої стіни - піл. Під причілковою і лицевої стінами хати стояли стаціонарні лави. Долівка – глиняна.

 

Гончарство

У ХVІ- ХVІІ ст. виробництво кераміки в Україні набуло високого рівня розвитку. У цей період у давніх керамічних осередках Полтавщини створені гончарні цехи. Поміж численних осередків, таких як Глинськ, Зіньків, Миргород, Ромни, найвизначнішим осередком була Опішня. Тут у 1786 р. близько 200 ремісники виготовляли різноманітний святковий посуд для напоїв: дзбанки, баклаги, барильця, куманці та декоративний посуд скульптурного характеру – баранці, леви, коники, півні, оздоблені квітковим орнаментом у техніці багатоколірного керамічного розпису. У Миргороді (1896 р.), Глинську (1908 р.), Опішні (1912 р.) були засновані гончарські навчальні заклади, товариства влаштовували виставки, піклувалися про збут творів.

Для ужиткових гончарних виробів даного регіону характерні округлі, аж «пузаті» форми. Вироби полтавських гончарів вирізняються тонкостінністю, розвинутою декоративністю. Розпис здійснювався ангобами – глинами різних кольорів (зазвичай двох-трьох) по вологій поверхні. 

 

Одяг

В експозиції хати представлено традиційний для регіону одяг. У світлиці одразу звертає на себе увагу манекен, що демонструє для дівки на виданні  - для дівчат такого віку характерна яскраво-червоні кольористика вбрання. На ній бачимо святкову додільну сорочку з фабричного полотна, вишиту косою гладдю з переважанням червоного кольору. З верхнього натільного одягу – «крилата» плахта – подвійна, таку теж одягали переважно на свята, підв’язана вона поясом-крайкою. Деталлю, що завершує цей багатий стрій є запаска – жакардового переплетіння, із золотою ниткою. Така річ під кінець ХІХ ст. коштувала як добра половина корови, але хороший батько не скупився для дочки, бажаючи чимшвидше віддати її заміж, та ще й за багатшого хлопця, тож старався і стрічок з ярмарку привезти і сережок.

Також у експозиції представлені традиційні для регіону сорочки, вишиті «білим по білому» – різними видами гладі, мережками, вирізуванням – надзвичайно трудомісткими, але красивими техніками. 

Для порівняння, протиставлення і кращого розуміння традиційних питомо українських технік вишивки та пізніших нашарувань, у коморі хати в скринях підібрані зразки «брокарщини». Виконані всуціль технікою «хрестик», переважно у червоно-чорній кольоровій гамі, іноді поліхромній, з характерною орнаментикою – тут і «рози», і лілії, і виноград, і всім знані «полуничики» і «павичі», і навіть папуги! А також корони, вензелі, текстові написи. Ці орнаменти почали витісняти традиційні лише з середини ХІХ ст., приходячи з міста.

З нагрудного одягу в хаті бачимо керсетки, з плечового верхнього – жіночі юпки – легші, підшиті лише домотканим полотном на осінь та весну і тепліші зимові. З головних уборів представлені хустки.

 

Рушники

Традиційним орнаментом для рушників Полтавщини є «дерево життя», вишите ланцюжковим швом, «гачком» та допоміжними «рушниковими» техніками на домотканому полотні з домінуванням червоного кольору. Надзвичайно цікавим та рідкісним експонатом у експозиції нашої хати є «черничий» рушник із вишитим охристим відтінком оранжевого кольору візерунку «дерево життя». Подібні рушники шилися при жіночих монастирях Чорнобаївщини, Умані, Золотоноші. 

У коморі хати заслуговує на увагу унікальний експонат – дерев’яний верстат для вибійки по тканині. Працював він так: тканина рівномірно натягувалась на масивну важку дошку, в той час як виступаючі елементи візерунку на верстаті покривалися фарбою, а змінні вмочалися у фарбу і розставлялися у відповідні лунки. Тоді масивна дошка з тканиною опускалася на верстат і майстер, піднімаючи обидві ручки догори, друкував орнамент на тканині. Але таким способом розхід фарби був більшим, тому значно поширенішим був спосіб набивання візерунків за допомогою дошок розміром приблизно 40*50 см. Ще зручніше було мати багато різноманітних невеликих елементів, які можна було комбінувати та поєднувати кожного разу по новому. У експозиції представлено рушник з домотканого полотна, прикрашений вибійчаним орнаментом і виготовлений майстром, підзорник на ліжко із фабричного полотна домашнього виготовлення.

 

Брокарівська вишивка

Всього лиш за останні 150 років хрестик як спосіб вишивання майже витіснив близько двохсот швів народної вишивки, відомих на території України. Вишиті хрестиком малюнки — букети, квіти, кошики, вази вибагливих натуралізованих форм в Україні ввійшли в моду не так давно: з середини XIX ст., спершу в містах і майстернях при панських маєтках.

Перші такі орнаменти потрапляли до нас із російських друкованих видань, що копіювали малюнки італійських, німецьких, голландських узорів, розповідають фахівці Музею українського народного декоративного мистецтва. Малоформатні книжечки та альбоми, окремі аркуші з малюнками у псевдонародному стилі видавали в Москві, Києві, Петербурзі, Одесі, Могилеві й розповсюджували по містах і селах Центральної Росії, України, Білорусії, Бессарабії.

Із міста техніка вишивання хрестиком поступово перейшла на село. І вже вироблені протягом століть у кожній місцевості свої традиції, свої уявлення про красу почали швидко витісняти нова техніка й орнаменти. Відомий збирач і дослідник народного мистецтва Микола Біляшівський з гіркотою відзначав, що найбільш вживаним способом вишивання стає хрестик, який поширився завдяки численним виданням усякого роду альбомів «малоросійських узорів», які нічого спільного з народними орнаментами не мають.

Брокарщину ще називають «мильною» вишивкою. Стрімкому поширенню техніки хрестика й натуралістичних квіткових орнаментів у червоно-чорній гамі сприяли рекламки з узорами для вишивання, які безплатно у вигляді премії надавали покупцям дешевого гліцеринового мила або одеколону. Виробляла мило та іншу парфумерну продукцію з 1864 р. московська фабрика «Брокаръ и К°».

Рукодільниць приваблювала новизна орнаментальних мотивів, їх колірна насиченість, декоративність. Техніка хрестика давала широкі можливості колірної розробки та реалістичнішого трактування рослинних мотивів. Швидке заповнення вишивкою площини виробу і наявність готового малюнка значно полегшували роботу.

У колах мистецтвознавців, художників, дослідників народного мистецтва термін «брокар» упродовж цілого століття був визначником явища антихудожнього, позбавленого глибоких народних традицій, грубого, еклектичного; синонімом поганого смаку; шароварщиною.

Проте й ця вишивка в талановитих руках народних майстрів поступово видозмінювалася: від перших, бездумно перенесених на полотно дешевих малюнків до узагальнених, стилізованих орнаментів, виконаних зі смаком та майстерністю.

 

 

Фото експонатів з експозиції приватного історико-етнографічного музею "Українське село".

 

Дивіться також:  Фотогалерея-Середньо-Наддніпрянська хата

2009 - 2016 © Етнографічний комплекс «Українське село»