Поліська хата

Етнографічний регіон Полісся відображає хата перевезена з села Дідковичі Коростенського району Житомирської області, збудована у другій половині ХІХ ст. та має традиційне для даного періоду трикамерне планування: хата (світлиця)-сіни-комора.

Складена хата з двох окремих зрубів, що виготовлені із соснових плашок-осередків, з’єднаних між собою замками. Осередок – середня частина стовбура. Найцінніша нижня частина – окоренок, а верхня – вершок, з якого здебільшого будували господарські приміщення. Використовували виключно дерево, з якого не брали живиці. Ширина плашок від 45 до 57 см. Нижній вінець (підвалини) – дубовий, решта 7 – соснові. Шви між плашками заповнювалися мохом під час накладання вінців, згодом їх замащували білою глиною ззовні та зсередини. Цією ж глиною замість вапна побілена світлиця, як ззовні так і зсередини.

В світлиці праворуч від входу стоїть піч з глиняних вальків. Дим виходить через отвір в стіні, що розділяє хату та сіни й через дерев’яний комин. Стеля й дах тримається на одному повздовжньому сволоці, на якому лежать три поперечні сволочки та дощата стеля, утеплена шаром глини 25-30 см. Ліворуч від дверей світлиці встановлений посвіт – конструкція для освітлення приміщення за допомогою соснової лучини. Складається з дерев’яної труби, що вставляється в отвір у стелі та глиняного горщика. В хаті три шестишибкові вікна: два на центральному фасаді, орієнтованому до південного сходу, та одне на лівому причілку, розвернутому до південного заходу.

Правий зруб хати двокамерний під сіни та комору. Сіни мають наскрізний прохід: двері на чільній та тильній стіні на кованих завісах. Стеля відсутня. В коморі стеля з соснових дощок, проте, на відміну від світлиці, не утеплена глиною. Дах споруди двосхилий покритий драницею.

 

Вибір будівельної деревини на Поліссі

Українське Полісся – історико-етнографічний регіон, що займає фактично всю північну частину нашої країни. Вже етимологія назви свідчить про лісовий тип ландшафту (лісиста місцевість, лісок, болотистий лісок). Більше 40% усіх лісів України знаходяться саме на території Полісся. Основними формаціями є соснові, дубово-соснові, грабово-дубово-соснові, широколисті грабові і вільхові ліси. Домінуючою породою є сосна, яка займає 57,4% лісової площі, дуб становить 20,6%, чорна вільха — 6,3%. Внаслідок наявності значних лісових масивів головним будівельним матеріалом, з якого виготовляли практично усі конструктивні елементи житла (фундамент, стіни, стелю, двері тощо), тут віддавна була деревина.

Найпершим етапом будівництва житла був вибір і заготівля деревини, що вважалося українцями дуже важливим і відповідальним процесом, адже дерево повинно було відповідати як практичним, так і світоглядно-ритуальним уявленням населення.

На Поліссі житла споруджували у зрубній техніці, використовуючи переважно сосну. Крім неї могли застосовувати дуб, вільху та осику, рідше — тополю чи осокору, а в окремих випадках — смереку, липу та в’яз. З дубового дерева передусім виготовляли ті елементи, які безпосередньо контактували з ґрунтом: нижній вінець зрубу — підвалини, фундамент («колодки», «штандари»), стовпи каркаса тощо. Хоча, на Рівненському та Волинському Поліссі, ці деталі теж виконували із найбільш смолистих та міцних видів сосни чи навіть в’яза.

Березу не використовували для спорудження житла. Стосовно осики маємо двояке ставлення. З одного боку присутня загальнопоширена серед українців заборона зводити хату з осики. Мотивація такого табу має яскраво виражений християнський контекст: «сатанинське дерево», з якого зробили хреста Спасителю, на ньому повісився Іуда Іскаріотський, осика шелестом свого листя видала св. Йосифа і Пречисту Діву. Зруб хати, покладений з осики, спричинить мешканцям нещастя: «люди не розвиваютса і худоба не уживатса». З іншого боку, аналіз будівельного матеріалу житла ХІХ ст. Західного і Середнього Полісся показав, що більше 10% було зведено саме з осики. Будували такі хати «колишні люди», бо осику вважали чи не найбільшим апотропеоїдом з усього рослинного світу. Вона була найкращим оберегом від усякої нечисті (чортів, упирів, самогубців тощо).

Чи не найбільш небезпечними поліщуки вважали дерева, у які влучив грім («громовиця», «громове дерево»). Таке дерево називали «грішним деревом», «чортовим деревом». Вважали, що його покарав Бог: «Грім бив — Бог покарав дерево»; «Грім чорта бив, що під ним заховався».

Найкращим для спорудження стін житла були сосни із щільною дрібношаровою і смолистою деревиною і великим ядром-стрижнем. Такі «стрижньові сосни» росли на піщаних ґрунтах, на підвищеннях «понад болотами» та мали гладку, жовтого кольору кору. Звертали увагу також і на напрямок вертикальних волокон дерева. Найкращими вважалися стовбури із чітко вертикальною (не закрученою вліво чи вправо) структурою, так як підходили для будь-яких елементів житла, а також добре кололися на дошки («драниця»).

Придатними для будівництва вважалися дерева віком не менше 60-ти років, хоча надавали перевагу столітнім соснам. Заготовляли деревину переважно в зимові місяці тому, що її «не б’є шашіль».

 

 

Поліській посвіт

Найбільшу цікавість викликають речі, явища, які виникли сотні років тому, проте збереглися у традиційному побуті українців. До таких рудиментарних елементів інтер’єру Поліської хати належить посвіт – пристрій для освітлення житлового приміщення за допомогою лучини (смоляниста соснова скалка).

На Поліссі для освітлення житлового приміщення використовували декілька різновидів освітлювальних пристроїв: різної конструкції лучники, каганці, воскові свічки, гасові лампи, засклені ліхтарі. Стосовно воскових свічок, то їх здебільшого виготовляли бортники для церковних чи власних потреб, і вони не були основним засобом освітлення у житлі сільського населення. Запалювали свічки лише у свята чи з нагоди сімейних урочистостей, використовували їх також у календарній обрядовості.

Проте, найбільшого поширення набуло саме освітлення лучиною, що можна пояснити низкою причин. По-перше, економічне становище поліщуків після Першої та Другої світових воєн було чи не найтяжчим серед решти населення. По-друге, даний субетнос характеризується доволі консервативним світоглядом, що відображається у стилі ведення господарства та побутовому житті. Надавали перевагу посвіту, бо таке «светило і тепло дає, і світу багато… Чи прясти чи кросна ткати.., присунувся до светила і робиш як при дню». Окрім того, такий тип освітлювального пристрою відігравав велике значення з погляду гігієни хати, оскільки він не тільки освітлював і частково обігрівав хату, а й слугував «прекрасним вентилятором, що дизенфікує повітря»: «…Дим іде собі через лучник до гори, на зовні і повітря у цілій хаті очищається, а лучиво дає яскраве, гарне та веселе світло…».

Основними конструктивними елементами такого світильника були: витяжна труба, підвішена під круглим чи квадратним отвором у стелі та розміщений під нею пристрій для спалювання лучини. Розташовували такі «комúни», як правило, навпроти печі, дещо зміщуючи від поздовжньої осі будівлі до віконної стіни. Найдавніші типи коминів на посвіт виготовлені з кадовба (вижолоблена колода з вільхи або сосни), а також виплетені з лози, які з протипожежних міркувань із двох боків обмащували глиною. Зустрічалися комини з соломи, очерету, шкіри чи збиті з чотирьох дощок. Однак, у першій пол. ХХ ст. витяжна труба найчастіше представляла собою конусоподібну споруду, звужену догори, виготовлену з грубого льняного (рідше з конопляного) полотна, у нижній частині якої закріплювали дерев’яні або металеві обручі різного діаметра. Такий мішок теж, із протипожежних міркувань, вимочували в глині. Знизу до обруча на спеціальних гачках підвішували залізну решітку ковальської роботи, на якій спалювали скіпки. На землі під ґраткою клали бляху, широку глиняну посудину чи встановлювали дерев’яний ящик, заповнений піском, куди спадав жар та попіл. Інколи для цієї мети на долівці робили невисоку (10—15 см) стаціонарну загородку з дощок, заповнену піском.

На Поліссі житло освітлювали тільки в осінньо-зимовий період, натомість весною і влітку освітлення майже не практикували. Від Великодніх свят й аж до того часу, коли засіють озимину, вогню на «лучнику» у хатах розкладати не годилось. Поліщуки перший раз запалювали «посвітній комин» в празник Семена Стовпника (01(14).09.). Подекуди на Поліссі у цей день (на Симона) влаштовували доволі пишний обряд «женитьби комина» («женитьба лучника», «женитьба посвєта»). Під витяжною трубою підвішували решітку, на якій запалювали лучину, комин прикрашали рушниками, квітами, хмелем, стрічками. Вогонь на решітці «частували» горілкою, кидали туди горіхи, шматки сала, зерно та інші ласощі, співали весільні пісні «жениху» (комину).

За матеріалами: Радович Р. Поліський «посвіт» (технологічний та культурно-генетичний аспекти) // Народознавчі зошити. - № 5 (107), 2012. – С. 799-817.

 

 

Облаштування стелі

Стелю виготовляли з колених чи різаних дощок («стелин», «стольничин», «досок»). На теренах  Полісся найчастіше побутувала стеля, відома як «стеля у розбіжку». У такому разі на поперечні сволоки укладали дошки («стольничини») на відстані 12–24 см одна від одної. Ширина «стольничин» коливалася у межах 30–50 см, їхня товщина в середньому –  5 см. Зверху щілини перекривали обаполками, званими «наклáдичі» («нашлапні доски»), значно меншої товщини та з менш якісної деревини. Новий різновид стелі «під планку», в якій дошки перекриття вкладали із проміжками 3–5 см одна від одної, а щілини між ними підбивали дерев’яними рейками, поліщуки почали застосовувати щонайскоріше в першій чверті ХХ ст.

Традиційно утеплювали шаром землі. Найчастіше використовували для того добре висушений пісок – білий «пісок-щирець» чи жовтий пісок, а також глину. Ґрунтовій присипці передувала прокладка із соломи, моху, костриці, стебел льону тощо. Іноді для того застосовували дерен, берест чи дубове листя, причому, влаштовуючи присипку стелі, в одній будівлі синхронно могло поєднуватися кілька компонентів прокладки. Мотивація застосування того чи іншого будівельного матеріалу в окремих місцевостях була трохи відмінна. Різною була і товщина шарів окремих компонентів утеплення стелі.

Одним із найпоширеніших варіантів утеплення був такий: по всій площині стелі розстеляли «кулі» довгої (на ціле стебло) житньої соломи, які присипали попередньо висушеним піском. Товщина солом’яної прокладки сягала 5 см, піщаної (як і земляної) присипки – варіювалася від 4 до 30 см. Відоме також і використання дерну замість земляного насипу для утеплення стелі. Мотивували це тим, що «трава з корінням засихає і добре держить тепло». Пізніше почали використовувати кострицю (відходи від льону) та мох, які, в свою чергу замінила соснова глиця. Земляний насип замістив глиняний розчин («лита глина»).

Застосування того чи іншого компонента присипання стелі поліщуки мотивували їхніми раціональними властивостями. Зокрема, пісок (землю)використовували передусім із теплотехнічних міркувань: «пісок сипали, щоб у хаті було тепло». Водночас пісок був досить добрим протипожежним засобом: «пісок для трамбовки моху і проти пожежі»; «щоб не загорілося».

Присутність солом’яного настилу мотивують переважно потребою запобігання осипання піску через щілини стелі: «кулі соломи – щоб не сипався пісок». Мох, за спостереженнями поліщуків, теж був добрим утеплювачем: «мох клали, щоб було тепло»; «для утеплення». Застосування моху пояснювали ще й тим, що він погано горить та він кращий від соломи, «бо його не так, як солому, їдять миші». Так само не боялася мишей і костриця та глиця.

 

Традиційний одяг Полісся

Традиційним натільним одягом є сорочка. За типом крою найпоширенішим давнім видом жіночого натільного вбрання в районі є уставкова сорочка з домотканого полотна, комірцем-стійкою, вшитими під рукавами «лендвицями», прикрашена тканими орнаментами та пошита у три, рідше - дві пілки.  В такому разі на рукави і на «станок» йшло різне полотно. Вужче і переткане візерунком на рукави, а широке, часом і грубше - на основу сорочки. Поділ сорочки не прикрашався, бо вона не виглядала з-під спідниці. 

Оздоблювався тканими чи вишитими візерунками виложистий комірець, уставки, рукави (найчастіше горизонтально орієнтована орнаментація, подекуди – вертикально), «чіхлики», пазуха (горизонтально чи вертикально, а часом навіть поєднувалися одночасно два способи). Але горизонтальна орієнтація оздоблення пазухи спричиняла зміни в крої сорочки – так, пілка з візерунком йшла по центру спереду, місце зшивання двох інших – по центру на спині, а боки обгорталися наперед і пришивалися до полотнища з візерунком. 

Щоб пошити таку сорочку, «натикали» одразу цілий сувій полотна, часом на декілька сорочок, перемежований візерунками – «на рукави», «на воротнічки», «на пазуху, «на манжети». З самого верху сорочки знаходиться комІр, який «розложувався». На плечах були «вуставки», а призбирування полотна називалося «в зборки». Далі йшов рукав, а знизу «чохлянки»

Пізніше почали з’являтися сорочки «під гестку» (з кокеткою) – зазвичай менше орнаментовані, з коротшим рукавом, подекуди інформантки називали їх сорочками «до роботи». В 20-30-х рр., «за Польщі», із появою перкелю, сорочки починають шити із фабричного полотна, змінюється й орнаментація – замість геометричних орнаментів ткання чи технік вишивки, що його імітували з’являються поліхромні рослинні орнаменти, виконані в техніці «гладь».  Але вже в часи Другої світової війни населення примусово повертається до традиційного одягу – інформанти в кожному селі наголошували що «у войну всі ходили в полотняному і посля теж, як не було нічого». В 60-70-ті рр. через інтерес замовників із Луцька геометричні орнаменти, ткані вручну на верстатах, знову повертаються на сорочки і рушники, проте зразки візерунків замовники привозили з собою, тож традиційними їх назвати важко, спостережуване культурне явище є вторинним. До того ж, кольорова гама теж змінилася – якщо на давніших сорочках переважає червоний колір із вкрапленнями чорного, синього, зеленого, білого й жовтого, то  вироби 60-80-х рр. відзначалися своєю поліхромністю і ткалися фабричними «котушковими» нитками. Пізніші віднайдені зразки одягу значно відрізняються від традиційного і покроєм і оздобленням. В центральних районах Полісся, зокрема. На Житомирщині, виділяється стрій сіл Бехи, Дідковичі, Ходаки, Чоповичі, Васьковичі. В цих селах проживали вільні селяни, які не знали кріпацтва – вільна шляхта. Вони хотіли відрізнятися одягом від покріпачених селян, і тому в їхньому вбранні раніше з'явилися куповані тканини, елементи, запозичені з костюма заможної шляхти і міщан. Різниця в одязі не була значною, однак, на відміну від бідніших, чоловіки, вихідці з української шляхти, носили не чорну шапку, а сиву, пояс не однотонний червоний, а з узором або зелений, комір і чохли в сорочках мусили бути перкалевими. Характерною ознакою також є використання фабричного мережива для оздоблення саме жіночих сорочок. 

Традиційне чоловіче натільне вбрання – сорочка з домотканого полотна, найчастіше з грубого, сірого невідбіленого льону чи конопель, довжиною до колін, або трохи коротша. Носили їх навипуск поверх штанів і підперізували поясом. «Чоловіки ж ходили, випускали сорочку, бо штани тиї тоже були тканиї, зав’єзувалися на такі, якби крайки робили ткані на верстаті. Святкова сорочка шилася уже з тоншого полотна і прикрашалася вишивкою. Пізніше найпоширенішим кроєм чоловічої сорочки став крій «під гестку», сорочка «до кокетки» зі стоячим коміром. Прикрашали їх на «чіхлах», манишці, комірі. Подекуди зустрічалися «чіхли», скріплені не гудзиками, а зшиті вузенькими шматочками тканини впоперек – «мостками». Сорочки післявоєнного періоду найчастіше зустрічаються уже пошиті із домотканого полотна та оздоблені вишивкою в техніці «хрестик» брокарськими мотивами. Рукави чоловічих сорочок «під гєстку» часом були вкороченими та замість «чіхлів» загорталися всередину по косій лінії. 

Дитячим одягом до років п’яти-семи була довга сорочечка – як для дівчаток, так і для хлопчиків, не підв’язували її нічим: «Не було штаников нияких, поки дитина вже велика не стане, (…) а то шили таку довгеньку сорочку, та ходила дитинка то і всьо». А вже з семи років їх зазвичай починали одягати відповідно до статі. Дитячі сорочки переважно шили матері зі своїх поношених: «Такі діти малиї (…) тоді не можна було купити. Ну, пошиєш зі своєї стареї сорочки, та геть свої розірвеш та пошиєш малому». Але, бували й винятки, коли дитяча сорочка шилася спеціально: «… да я таку во сорочку пошила, вона маленькая, я не знаю, скільки їй років, чи три, чи штири було, да я нашила й наложила їй. Та всі – «ох» та й «ох» - баби тако». 

Найдавнішим поясним одягом на Поліссі є вовняні домоткані спідниці – «літники» із вертикальною орієнтацією смужкового орнаменту з переважанням в ньому червоного кольору. Літник зазвичай зшивався по нитці піткання у три-чотири пілки (в залежності від статків господині), при тому, що дві (чи три) пілки збиралися на поясі «у зборочки», а одну, яка була спереду лишали прямою чи ледь призібраною. Цікавим є пояснення респондентами назви «літник» - «тому що зимою в ньому тепло, як літом». 

Літники відрізнялися в залежності від часу носіння – «на виходниї» (з вовни) і «на роботу» (з льняного полотна): «Ну тиї вовняниї якісь трохи пасочки пускали, шо вже красівіші були, а тиї простинькі ткали на кажний день».

Обов’язковим елементом вбрання для жінки був фартух, його «наложували» зверху на спідницю. Як зазаначали інформанти, у найспекотнішу погоду можна було вийти працювати і без спідниці, але без фартуха не йшли ніколи. «Колись казали, шо і в церкву не мона йти без фартуха, колись так було заведяно, і людина вмре, в труну треба було покласти». Давніші фартухи шилися із двох пілок домотканого полотна, прикрашеного по низу тканими орнаментами – смугами червоного кольору із вкрапленнями синього чи чорного. 

Традиційний верхній одяг на Поліссі найчастіше представлений свитами, сернягами, пінджаками, кожухами, каптанами. Шили їх преважно не самі, а носили до односельчан, які цим займалися, чи возили до міста шевцям.

Кожухи шилися із овечих шкур, підфарбованих у дубовій корі до коричневого кольору. Серняги  шилися із сукна, зробленого вручну. Спочатку, щоб зробити сукно, овечу вовну «прєли да ткали, а тоді знов мнєли. Як же ж раніше робили корита, наливали туди воду і товкли тако по очєрєді, ногами ходили, мнєли-мнєли-мнєли і воно зробиться похожим на сукно, бо воно зразу рідке». Серняги теж поділялися на жіночі й чоловічі, святкові й буденні – тут важливу роль відігравав колір (чорний, білий, сірий, коричневий), оздоблення, спосіб крою (з суцільнокроєною чи відрізною спиною і т.д.). Клинки, вшиті по боках називалися «вуса».  

Важливою деталлю народного одягу був пояс. Ткані пояси із шерстяних ниток називалися крайками і були тонші, а «брані», «плетені» - ширшими. Обидва види найчастіше мали смугасту орнаментацію, але давніші зразки були монохромними – найчастіше саме червоного кольору. «Брані» й називалися власне поясами і носили їх чоловіки, а вузькі жіночі ткані то крайки.

Жіночі головні убори представлені переважно хустками різних типів, які виділяємо відповідно до сезону носіння літні та зимові. Літні хустки шилися давніше із тонкого домотканого полотна, мали прямокутну форму і могли бути переткані на кінцях смугами червоного кольору. Досить поширеними є літні хустки із крамного полотна – перкалю, вишиті квітковими мотивами в техніці гладь і прикрашені китичками «кутасами». Зимові хустки ткалися раніше із шерстяних ниток, або купувалися. В залежності від статусу жінки та часового періоду різнилися і способи вив’язування хусток - «в ріжки», «під бороду», «на молодичку». 

Варто виділити окремо такий давній жіночий рушникоподібний головний убір як намітка («намітець»). Зараз майже ніхто не пам’ятає її, навіть старіші люди, бо не використовували її у повсякденному житті, лише згадували, що старші жінки за їх молодості ще носили намітки. Проте у весільному обряді вона ще надовго затрималась як символ набуття дівчиною статусу одруженої жінки.

Особливий інтерес викликають також жіночі зачіски. Якщо неодружені дівчата ходили із заплетеними косами (одна, дві, «уплітками», «драбинкою» - сучасна назва – «колоски»), то одружені жінки мали підбирати волосся у «ґуґоль» (заплетена коса, закручена навколо себе на голові) Чоловічі зачіски були невигадливими, кажуть, що раніше волосся у чоловіків було трохи довше, стригли «під макітру», пізніше – «по вуха», робили проділ посеред голови.

Традиційними чоловічими головними уборами були шапки із сукна чи овечого хутра взимку та «капелюші» із житньої соломи влітку.

 

Взуття

Традиційним взуттям на обстежуваній території були постоли, виготовлені із лика (кори) дерев, найчастіше – лози. Виготовленням його в рівній мірі займалися як чоловіки так і жінки. Зазвичай, лико заготовлялося наперед, а при потребі та наявності вільного часу плелися личаки. Взувалися вони на «унучі», «внучки», якими обгортали ноги – жінки вище, до колін, а чоловіки нижче – до середини литки. Найчастіше онучі робили зі старих полотняних сорочок, а у холодну пору року їх подекуди утепляли, примотуючи солому. Також трапляються згадки про сукняні онучі, які робили зі старих свит. Підв’язувалися постоли та онучі «волоками» - мотузками, при чому існувала чітка статева диференціація: жіночі волоки робилися із конопляного волокна, а чоловічі «волосяні волоки» із кінського волосу  - вони були міцнішими, але й «впивалися у ноги».

Був ще й такий вид взуття як «дерев’яники» - довбаного із суцільного шматка деревини, найчастіше липи. Різьблені на дерев’яниках візерунки можна було за додаткові гроші замовити майстру. Носилися вони теж не на босу ногу, а з онучами, як і постоли. Такий вид взуття не був найпоширенішим на Поліссі, бо за нього ще й треба було платити, та й майстер треба щоб був у селі, а личаки – навпаки, були найпоширенішим видом взуття, бо ж кожен міг собі зробити його сам – від старого до малого, та ще й з безкоштовного матеріалу. Назв у такого взуття було багато – окрім «дерев’яників» - за матеріалом виготовлення ще й терпи, кайданки, стукалки. 

 

Фото експонатів з експозиції приватного історико-етнографічного музею "Українське село".

 

Дивіться також: Фотогалерея "Поліська хата"

2009 - 2016 © Етнографічний комплекс «Українське село»