Подільська хата

Традиції зведення житла у подолян мають багатовікову і цікаву історію. Здавна народні умільці звикли використовувати для будівництва лише ті матеріали, що дала їм сама природа. Вміле пристосування до власних господарських потреб матеріалів, що є найдоступнішими, породило цілу низку цікавих технік і конструкторських рішень, частково забутих сьогодні. Поділля входить до лісостепової території України, тому найдавнішою тут була саме зрубна техніка зведення житла. Проте у ХІХ ст. через брак лісу селяни почали активно застосовувати інший тип будівництва – стовпово-каркасний. Саме таким способом і побудована хата з с. Бабчинці Чернівецького району Вінницької області. Вільний простір між стовпами, що були основою конструкції, закладався горизонтальними рядами вальків з глини – найдоступнішого матеріалу. Первісно подільське житло не мало фундаменту, проте з часом хати почали ставити на каміння.

Хата має трикамерне планування (хата+сіни+хата) і належала заможному селянину. У бідніших селян одна частина будинку найчастіше використовувалася під господарські потреби. Тільки заможний господар міг дозволити собі використовувати власну хату під житло для сім’ї повністю. У лівій частині хати, трохи меншій за праву, хазяйнувала невістка. Мати власну піч і повністю не залежати від свекрухи було великим щастям для молодої господині. Обидві печі у хаті зроблені з глини. Спочатку місце для майбутньої печі гарно протрамбовувалося і змащувалося тонким шаром глини. Після цього виліплювалась сама піч і припічок.

Традиційно хата має один відкритий поздовжній сволок і два поперечні. На сволок використовувалося дубове, а рідше соснове дерево, якому надавали прямокутну форму. Аби уберегти сволок від псування - його змащували олією. У поперечних сволоках зроблені спеціальні пази, куди закладені обмащені глиною кілки – «стріхульці». Їх притискували і обмащували сумішшю глини та соломи.

Дах подільського житла укритий соломою і являє собою такий тип стріхи, де два перші ряди викладені «китицями» (найгрубіші міцнозв’язані сніпки соломи ближче до колосся), а решта – «куликами» (солом’яні снопи, зв’язані ближче до кореневої частини). Як правило, правильно укладена стріха могла прослугувати п’ятдесят, а той більше, років.

Всередині хату білили і прикрашали розписами та витинанками. Та господиня вважалася поганою, у якої хата була не розмальованою. Розписи разом із прикрашальною, мали ще й оберегову функцію. Малюнки на стінах і витинанки виконувалися яскравими кольорами, аби уберегти дім від нечистої сили. За розписами на стінах можна було також судити про сім’ю господаря, його ремесло тощо.

 

 

Розпис стін

Подільська хата - біленька, чепурненька, в віночку з ясенів і калини. Такою, принаймні залишилась вона в творах класиків та на картинах художників. Споконвічне тяжіння народу до красивого не обійшло стороною відношення до життя. Сьогодні ми дивуємось, як подільська жінка, змучена важкою роботою в полі, по господарству могла виводити загрубілими від роботи руками тоненькі взори, буяння квітів і казкових птахів. Погана була та господиня, в якої хата не була розмальована. А тим паче, якщо в хаті була дівка на виданні. Ми тепер дивуємось тому пластові знань, що жили в народі. Дивуємось мудрості і водночас простоті, які читались в окрасах подільських хат.

Сіни оздоблювались в основному невибагливими орнаментами. В них прослідковуються знаки достатку, землі, сонця, зміни дня і ночі. Динаміка, рух, вічність. Господині й самі не могли дати пояснення - чому так малюється. Але такий взір малювали бабуся, мама і малює молода господиня. Тому ми маємо сьогодні невичерпну скриню мудрості народної.

На південно-східному Поділлі для розпису використовували пласти затверділої глини (глейка). По Дністрових схилах можна було знайти до восьми відтінків такої глини. Тверді закам'янілі кусочки розтирали між камінцями, або товкли в кам'яній ступці, запивали водою - глейка розмокала і тоді використовували як фарбу.

Розповідає Анастасія Налужна, уроджена с. Карпівка Могиіів-Подільського району:

«Наша мама, Ганна Іванівна кожної весни посилала нас до копальні вибирати глейку. У нашому селі вона мала багато кольорів і до нас приходили люди з Озаринець, Воєвідчинець, Сказинець за глейкою для розпису. Коли фарба була готова, тобто розтовчена, розтерта, намочена - мама починала роботу. Мачювала голубів, барвінок, качину, якісь чудернацькі червоні квіти, вазони в горщиках на вулиці між вікнами. Мама давача завдання на день і я старанно вимальовувана пелюстки і лінії. Ввечері мама приходила з поля і тоненьким прутиком «вчила» по руках за грубі лінії і криві квіти. Закінчувалась «наука» тим, що мама забілювала наші «шедеври» і після важкого дня з-під маминих рук і гусячого пір'я появлявся і барвінок, і качина, і червоні квіти.»

Незамінним елементом в розписі був вазон, часто зустрічався букет, квітка, гілка, вінок. Вінок малювали для дівки. Обов'язковими зооморфними елементами є горлиці (голуб'ята, птахи, півні). Як правило, горлиці зображувались в парі на печі. Піч, як символ домашнього затишку і горлиці - символ вірності, злагоди, любові. На печі зображення дубу чи барвінку, калини, символізували чоловічу і жіночу єдність, тобто - сім'ю. Гніздо з пташенятами - знак наявності дітей у сім'ї.

Стремління людей жити у достатку — породили часті зображення павичів. Павич - рідкісна птиця, і прості селяни не могли дозволити собі розкіш мати при господі райську птицю. Це був привілей панства. І тому павич - як уособлення солодкої ситої мрії, як стремління до майбутнього збагачення і достатку часто можна було зустріти в елементах розпису. Століттями вималювались і основні елементи розпису - мачок, гусочки, китиці, ружа, гічка, кучерики, зорі, кукурудза. Від сусідки до сусідки, від матері до дочки передавались взірці, кольори. Деякі сім'ї мали свої квітки і їх малювання було обов'язковим при розписі.

Як правило, малювали хату навесні перед Великоднем, а потім на Трійцю обновлюючи.

Поруч з розписом в деяких подністровських селах широко використовували витинанку. Витинанка служила не тільки як елемент декору, а як оберіг. Витинанки в формі хрестів прикрашали вхід до хати - двері і вікна - щоб незваний гість не заходив. Прикрашались печі, щоб нечиста сила через димар не залітала в хату. Часто печі прикрашались півнями. Півень, як сонячна птиця, полохав нечисть. Заспівали півні - вурдалаки, відьми поховались. Півень співає на світанку - закликає день. Зійшло сонце, появився в печі вогонь, почалось життя. Витинанки відображували побут, щоденні заняття, свята, тощо. Прикрашались пічкурки - щоб задобрити домового, витинанки наклеювались на сволок біля колиски, щоб оберігати немовля. Прикрашались полиці, куточки біля образів.

Якщо дочка засиділась в дівках - різали всією сім'єю весільну витинанку. Вкладали в неї свої бажання, свою інформацію і за рік мали старости завітати до хати. Так само «допомогали» народитись дитині в сім'ї, чи здійснити якесь інше сокровенне бажання. Часто витинанка поєднувалась з елементами розпису.

Традиція оздоблювати житло говорить про високий духовний та естетичний рівень народу.

 

Гончарство Поділля

У кожній хаті напроти печі завжди стояв мисник, у ньому стояли найкращі миски, які мали святкове і ритуальне призначення, їх не використовували для щоденних побутових потреб – лише на великі свята – Великдень, Різдво, на весілля чи для поминальних обрядів.

Розпис таких мисок має багатовікову традицію. Найпоширенішими мотивами подільських тарілок були – «гребінець», «виноград», «шишка», «смеречка», «когутик». Характерною для Поділля є зображення пташки на гілці з листочками, трапляються також дві пташки, які розміщені симетрично відносно гілки. Поширеними на Поділлі також були «смугасті» миски, які декорувалися кількома широкими різнокольоровими смугами зеленого, вохристого, темно-брунатного й білого ангобів з нанесеними на них концентричними лініями та «кривульками». 

Кожен осередок непорушно дотримувався місцевих традицій гончарства, тому й мав свої стилістичні ознаки – загальна форма миски, побудова форми вінця, якість матеріалу, розміри деталей виробу і їх співвідношення, характер та особливості компонування розпису і т.д. За цими ознаками можна навіть визначити приналежність гончарного твору до місця його народження.

Народне гончарство на Поділлі досягло свого творчого апогею на межі ХІХ-ХХ ст. У музейних і приватних колекціях найчастіше зустрічаються твори саме кінця ХІХ – початку ХХ століття. За даними Прусевича в 1913 р. керамічним промислом в Подільській губернії було охоплено 143 населених пункти: три міста (Бар, Летичів, Гайсин), 27 містечок, 113 сіл. У виготовленні виробів було задіяно 2029 дворів та 3145 гончарів, що становило 0,08 % населення губернії. У XVI–XVII ст. створювалися перші цехи гончарів – громадсько-професійні і релігійні спілки, які були скасовані у 1900 р., хоча у багатьох осередках цехові традиції продовжували зберігатися і в 1913 р.

В першій третині ХХ ст. відбулися зміни в декорі кераміки. Вироби другої половини 1910-х –1920-х років відрізняються від типових. У цей час з’явилося темно-брунатне (майже чорне) або коричнево-вохристе (без обливання) тло та зникло контурне малювання. Використовували в цей час також техніку фляндрування та надавали перевагу геометричним мотивам. 

 

Одяг Поділля

Традиційний жіночий стрій Поділля має низку своєрідностей, відзначається вибагливістю і естетичною досконалістю. Жінки на Поділлі здавна носили вишиту сорочку, ткану плахту чи спідницю, фартух (запаску), крайку, чоботи. Корсеток подолянки не вдягали. Головним убором слугувала намітка, якою обвивали голову під підборіддям і закривали чоло. Також одягали каптурі – розшиті різнокольоровими шерстяними нитками головні убори. Пізніше подільські жінки почали використовувати хустки.

Жіночі сорочки на Поділлі мали «погрудки» - вузькі смуги вишивки обабіч пазухи, що сягали від коміра до стану. Також вишивкою прикрашали «полики» (верхня частина рукава, ближче до плеча) і низ рукава. Найбільш поширеною технікою вишивки на Поділлі була «низинка». Найдавнішими на Поділлі були сорочки вишиті чорними чи темно-червоними нитками. У ХІХ столітті спостерігаємо широке залучення до прикрашання сорочок інших кольорів – синього, жовтого, зеленого.

Поверх сорочки подолянки одягали ткану червону чи чорну плахту, а в пізніші часи – спідницю. Обов'язковим атрибутом до плахти чи спідниці була запаска (пізніше – фартух). Підперезувалися жінки суконними домотканими крайками (поясами). На ноги жінки вдягали юхтові чоботи – чорні у будень, жовті або червоні на свято.

Основною жіночою прикрасою було намисто. Заможніші жінки одягали на себе дорогі коралі – від однієї до десяти низок. Таке намисто свідчило про достаток у сім'ї господині, надягалось тільки на свята, дбайливо оберігалось і ділилось порівну у спадок від матері дочкам. Дорогою прикрасою на Поділлі важались і «баламути»  - перламутрове намисто. А от бідніші жінки носили «пацьорки» - намисто зі скляних різнокольорових намистин. Центральною окрасою шиї жінки був срібний дукач – монетоподібна прикраса з металевим бантом.

Молоді дівчата заплітали волосся у дві коси та закручували «короною». Незаміжні дівчата могли одягати вінки з квітів, прикрашені стрічками. Заміжна жінка обов'язково мала покривати голову наміткою.

 

Ткацтво

Ткані вироби широко використовувалися на Поділлі для прикрашання інтер’єру житла. Вони виконували не тільки утилітарну функцію, а й мали естетичне значення, були окрасою дому господині і свідчили про її вправність.

Під вікна подоляни вішали «залавники»  (обіцята, паратари, підвіконня). Виконані вони були з високою художньою майстерністю у яскравій кольористиці. «Залавники» використовувалися не лише для утеплення житла, а й мали ще оберігальну функцію  - яскраві кольори мали відганяти нечисту силу. Лави у хаті застеляли ряднами, витканими простіше, адже вони швидше зношувались. Такі ткані вироби називались «налавниками». Стіну біля печі чи над ліжком на Поділлі прикрашали тканими килимами. Численними тканими атрибутами у хаті були рушники, скатертини ("настільники", "убруси"), покривала (ряднини, "верета",  "радюшки"), півкилимки.

Відповідно до розмірів давніх столів і скринь скатерті мали форму вузького, видовженого прямокутника 2-3 м завдовжки і 50-60 см завширшки. їх ткали "у віконця", "сосонку". Біле полотнище перетикали ритмічно кольоровими вузенькими смужками. Кінцеві частини заповнювали трьома ширшими і багатшими щодо рисунка і розцвітки смугами. Такий тип скатертей був поширений у першій половині XX ст. по всій території Поділля.

На рушниках, які розвішували над вікнами й дверима, основну увагу звертали на видні кінці й заповнювали їх найбагатшим орнаментом. Інші частини полотнища тільки перетикали вузькими кольоровими смугами, середню частину залишали без прикрас. На рушниках типу "божників", крім багатих прикрас на кінцях, перетикали ще й один довгий беріжок, який, оббігаючи образ чи портрет, створював декоративне обрамлення. Таке розташування орнаменту характерне для Хмельницької і Вінницької областей.

Рядна — ці поліхромні тканини з орнаментом у поперечні смуги ("пасисті") або клітку ("хрестаті") зшивали з двох половин. Вони виконували функцію постільних покривал.

На Поділлі здавна ткали килими двох видів — з рослинним і геометричним орнаментами. Особливу цінність становлять килими вазонового типу. Їх побачите на Волині, Буковині, але саме на Поділлі вони набули особливого вигляду. "Вазон" — один з найбільш типових і улюблених орнаментальних мотивів у народному мистецтві подолян. На площині килима бувало по 3, 5, 6 вазонів із рослинами, розміщеними в ряд. Інколи між основними великими вазонами розташовані додаткові, менші, які заповнюють вільні проміжки. В композицію вводять зображення птахів, людей і жанрових сцен. Подільські килими дають нам дуже цікаві приклади й геометричного орнаменту. У Новоушицькому районі, наприклад, виготовляли килими, центральне поле яких складалося з трьох широких поперечних ділянок, і в кожній — один або два медальйони з традиційним мотивом "баранячі роги". У межах сучасної Вінниччини і в південних районах Хмельницької області ткали килими з великими ромбовидними фігурами. Кайми або зовсім не було або вона мала вигляд зубчастої смужки лише з поздовжніх сторін.

 

Дивіться також: Фотогалерея "Подільська хата"

Фото експонатів з експозиції приватного історико-етнографічного музею "Українське село".

2009 - 2016 © Етнографічний комплекс «Українське село»