Південна хата

Хата з с. Єрки Миргородського району Полтавської області

 

Будівля, коли ми її знайшли, поросла чагарями та була в дуже поганому стані. Господиня, Марія Павленко, вже проживала в новій оселі, з дітьми. Проте, була надто прив’язана до місця, де народилася і виросла. Тож віддаючи хату до музею, сама написала історичну довідку, щоб люди знали звідки хата та хто будував. Її і приводимо нижче дослівно.

«Ця стара хата була збудована моїм прадідом Павленко Андрієм приблизно 1850-1855 рр. 

Прадід овдовів. У його було шість дочок. Вони повиходили заміж у сусідні села. Одна з них овдовіла, лишилась з сином Михайлом (моїм дідом), жила у свого батька Андрія.

Трапився їй заміж, вона залишила сина Михайла у свого батька, тобто з його дідом Андрієм, який виховував онука до повноліття. Потім онук женився. Пішло нове покоління.

Я, Павленко Марія, народилась 1930 р. Наша сім’я дід, баба (батьки мого батька), мої батьки, ми з братом жили у цій хаті. Брат умер 1942 р., батько загинув на фронті. Мати моя жила у цій хаті. Умерла на 91-му році життя у 1998 році, яку я і доглядала. Хата стара, стала валитися. Дякувати Богові, що найшлися добрі люди і цю хату зроблять як музейну реліквію.

м. Миргород, травень, 2008 року.»

 

 

Село Єрки, звідки перевезена хата, розташоване на березі річки Хорол, вище за течією на відстані 4 км розташоване місто Миргород. Народна архітектура відображає особливості лісостепової природної зони: наявність більших покладів глини та великої площі посівних земель.

Хата глинобитна, на сохах (підпорах), покрита соломою. Має трикамерне планування – хата, сіни і комора. Перевезено і збережено всі вцілілі дерев’яні елементи, зокрема потужний сволок та сволочки. Усі роботи виконані за стародавніми технологіями – голими руками та босими ногами! Завдяки своїй унікальній конструкції, ця хата буде найтеплішою взимку та найпрохолоднішою влітку серед усіх інших хат нашого комплексу.

Народне житло на Полтавщині формувалось багатьма поколіннями народних майстрів. Будівельні території цього краю мають певні відмінності, які виявляються у будівельному плануванні, в конструктивному вирішенні, у способах покрівлі даху, в розміщенні та використанні приміщень. Найпоширеніші типи будівель - це глинобитні, сошні і зрубні конструкції у чистому виді, нерідко трапляються й комбіновані типи, де поєднувалися сохи із зрубом. Глинобитні будівлі поділяються на вальковані і литі.

Хата із села Єрки Миргородського району Полтавської області належить до сошного типу будівель з глинобитними литими стінами. Конструкція стін складається з каркасу, який вгорі завершується зрубними вінцями. Основою конструкції є товсті дубові сохи, глибоко вкопані в землю. Розміщені вони на кутах та у проміжках стін будівлі. Висота сох сягає верхнього краю вікон хати. Висоту стін подовжують декілька рядів дерев'яних, закріплених у замок колод (вінця). Між сохами, по периметру стін, розміщені сошки, верхні кінці яких кріпляться тиблями до нижнього вінця зрубу, а нижні торкаються землі. Каркасна конструкція з обох боків закривається товстим шаром трамбованої глини.

Глинобитну частину стін хати зводили за допомогою дерев'яних щитів. По периметру будівлі виставляли опалубку із дощок, в яку набивали замішану з соломою глину. Набивання глини (місцева назва лиття) проводили поетапно. Спочатку лили перший шар на висоту до одного метра. Після його висихання щити піднімали на висоту першого шару і лили наступний. Нарощування кожного наступного шару стін проводилось після висихання попереднього, і так до необхідної висоти. Дерев'яний каркас всередині глинобитної форми укріплював глиняну масу стін, утворюючи міцну конструкцію будівлі.

При такій технології товщини стіни були різними. Внизу вони могли сягати одного метра, а піднімаючись вгору звужувалися. Товщини нижнього і верхнього рівнів стін мали співвідношення 2:1. Внутрішні стіни будівлі утримували прямий кут, а зовнішні йшли під незначним нахилом. Така конструкція стін надавала фасадам трапецієвидної форми, а нижня товстіша частина стіни виконувала роль присьби, яку в таких хатах не робили.

 

Присьба

- Слухайте, а скажіть, звідки в української хати з’явилась призьба? Це ж з російської мови «при избе», - питає чоловік років сорока п’яти. 

- Можливо, Ви знаєте для чого присьбу робили? - задає, в свою чергу, зворотнє питання екскурсовод.

- Для того, щоб сидіти, а для чого ж! – вклинюється з однозначною відповіддю бабця, яка певно мала чималий досвід такого сидіння.

- Ну, от і розібрались. Робилася вона звичайно не лише для того, щоб присісти та відпочити, але це дає нам можливість розплутати клубочок. Зазвичай, на підвалини (фундамент) по периметру хати використовували широку дубову колоду. Щоб захистити будівлю від потрапляння води і промерзання, навколо колоди робили глиняний насип-замок, обплетений лозою, а пізніше дошками. Конструкція виходила широка, тому на неї можна було доволі зручно «присісти». Таким чином, отримуємо українську присьбу біля української хати. А слово «призьба» виникає внаслідок штучних спроб наближення української мови до російської. До речі, в російській мові більш уживаним є слово «завалинка» для означення «присьби».

 

Саман

- О, я знаю, ця хата з гівна зроблена! – життєрадісно стверджує вдягнений у костюм чоловік, підходячи до Миргородської хати.

- Та ні, стіни виведені з саману – традиційної для народної архітектури будівельної суміші в степовій та лісостеповій зоні України, - намагається погасити запал відвідувача екскурсовод.

- Ну, правильно. Саман же з гною робили і додавали трохи глини. Ви певно просто соромитесь про це розказувати, - не вгамовується чоловік. 

- Я Вас запевняю, що з великою повагою ставлюся до гною. Немає кращого врожаю, ніж той що виріс на натуральних добривах. А якщо гарно підпалити сухий коров’ячий кізяк, то можна і комарів відлякувати. Але саман – це будівельний матеріал, основна маса якого складається з перемішаної глини та соломи. Звідси, власне і назва – «саман», з тюркської мови – солома. Її додавали до глини для більшої міцності. Замість соломи могли використовувати полову, кострицю чи тирсу. Для швидшого висихання та щоб убезпечити стіни від осідання іноді додавали пісок.

Стосовно доволі поширеного міфу про повсюдне використання кінського гною як одного з обов’язкових складників саману варто зауважити, що його застосовували у висушеному та подрібненому вигляді хіба що для шліфовки стін, перед тим як наносити вапно. А, власне, для армування глини, гній замість соломи додавали кочові племена Середньої Азії, бо вигідніше було спочатку дати її худобі. До речі в ІХ-Х ст. в Середній Азії правила династія Саманідів, що походила з поселення Саман. В Україні реалії життя були іншими. В ХІХ ст. українські селяни були не надто схильні до кочування та й із зерновими культурами теж проблем не було, тому використовували солому, а не гній.

 

Ночви

Відразу в сінях Миргородської хати Вас зустрічають ночви – продовгувата ємність, виготовлена з суцільного шматку деревини: брали колоду потрібної довжини, кололи навпіл, а потім вибирали та видовбували середину, надаючи відповідної форми. Використовувалися ночви по-різному. Зустрічають геть маленькі, до 30 сантиметрів завдовжки. Вони слугували посудом, в якій подавали страви на стіл. У більших купали немовлят місяців до трьох, згодом, як дитя виростає, замішували в них тісто для пирогів чи просто хліба.

У випадку, якщо місили тісто на весільний коровай ночви ставили по центру кімнати, дві коровайниці їх тримали, а четверо вимішували вливаючи води й дещицю горілки, - щоб коровай був веселий. З весіллям пов’язаний не один обряд, у якому використовували ночви. Так, наприклад у них возили селом батьків молодят, що супроводжувалося співами, танцями та частуванням гостей. Присутність ночов у весільній обрядовості, очевидно, пов’язана з тим, що вони весь час поруч з сімейним побутом: побачити уві сні ночви – мати родинну втіху. 

Вірили, що вони мають і оздоровчу силу, тому після купання в них дітей, які мали конвульсії, ночви з водою перевертали й накривали ними дитину – символ охорони, а на них розбивали нове горнятко – символ жертви, після цього конвульсії мали минутися. Проте, купалися в ночвах не лише діти, а й дорослі. Доказом тому є величезні ночви, півтора метра довжиною та вісімдесят завширшки, які стоять у коморі.

Так як ночви здавна знані в Україні, знаходимо звичаї пов’язані з дохристиянськими віруваннями українців, де фігурують ночви. Ритуальний похорон Коструба (міфічний образ рослинності) здійснювався у період після Трійці і до Петрового дня. У давнину обряд мав аграрний зміст: «похорон», тобто прощання з весною та наступне її воскресіння, що символізувало майбутній врожай. Саме назва божества походить від слова «костриця», що означає залишки культурних рослин (льону, конопель тощо) після оброблення.

Обряд здійснювався таким чином: зроблене з соломи, трави чи костиреви опудало вкладали у ночви і розігрували обрядову сцену похоронів, яка, як правило, закінчувалася веселощами та жартами. В основі обряду – уявлення про померлого, а потім воскреслого бога рослинності – втілення весни та плодючості. Пізніше аграрний зміст обряду забувся, перетворившись на забаву. Коструб став сприйматися як образ померлої, але колись веселої людини.

 

Полтавські рушники

Ікони в хаті прикрашені полтавськими рушниками, які здебільшого оздоблені розкішними рослинними орнаментами з центральною композицією – «дерево життя», що символізує природу-матір, популярним є зображення птахів, що означає кохання та щастя, часто зустрічається також «дерево-квітка», «вазон із квітами». Мотиви «вазона», «дерева» скрізь зберігають один і той самий принцип у зображенні рослин. На рушниках квіти, пуп’янки виглядають площинно, внутрішню будову квітки передано різними рушниковими заповненнями. Ці мотиви мають завжди свій логічний початок і завершення. То можуть бути вазони найрізноманітнішої конфігурації: видовженої форми вази, округлих обрисів глечик, типовий за формою для кераміки Полтавщини.

Наприкінці XIX — початку ХХ століть на Полтавщині побутували рушники, вишиті заполоччю або гарусом червоного кольору із можливим вкрапленням інших кольорів, основу композиції яких становило так зване «дерево життя». Такі рушники мали ширину 40-50 см і довжину близько 2 м. Вишиванню передувало нанесення контурів майбутнього орнаменту на полотно, далі вони повторювалися вишивкою двосторонньою штапівкою і простір орнаментальних мотивів заповнювався «рушниковими швами».

Центральна композиція полтавських рушників – «дерево життя» об’єднує минуле з теперішнім та майбутнім. Тому цей ємкий образ умовно ділять на три основні частини: корені дерева, що відображають підземний світ, його стовбур, що символізує всі земні явища, і крони – знака небесних сил. 

Як правило, «дерево життя» вишивають з красивими квітами на гілках. Квіти вважаються символами людського життя, яка відбувається в даний час, бруньки використовують для позначення майбутніх нових поколінь, плоди показують справи людей.

«Древо життя» звичайно зображується у вишивках, який виростає з квіткового горщика – вазона. Цей елемент показує, що дерево роду виросло від гілочки – частки світового дерева життя. Вазон символізує культуру, в якій вкорінювалося і розвивалося древо роду. Дерево шанувалося з давніх часів, коли воно вважалося символом родоначальника богів – Рода.

Чимале значення в побудові символу «дерева життя» має семантика чисел. У більшості випадків кількість гілок «древа» представлено непарним числом, оскільки воно вишивається симетричним, з однаковою кількістю гілок з двох сторін, і зверху є одна гілка для центральної квітки

У зображенні «дерева життя» не використовуються реально існуючі рослини та їх частини. Це образ, створений символічно, узагальнено. Нерідко орнаменти складаються з низки невеликих схематично зображених дерев, які відрізняються кольором, а іноді і розміром та конфігурацією. Такий орнамент вказує на давній культ дерев та рослин, який панував в старовину серед наших предків. Існують рослини, особливо шановані в давнину, які зустрічаються в орнаменті рушникової вишивки, і їх можна легко впізнати.

Найпопулярнішими живими істотами, які зображувалися на рушниках у всій Україні, були птахи. На старовинних рушниках більшість птахів вишивали символічно, схематично, тобто не намагаючись зобразити конкретний вид. Але було кілька птахів, які вносили особливий культовий сенс в сюжет вишивки, тому їх зображення цілком відомі (голуби, півні тощо).

Коли вишивається пара птахів, то їх розташовують зазвичай головками один до одного або до «древа», по сторонах якого вони знаходяться. Таке розташування символізує взаємну любов, близькість, тяжіння.

Техніка полтавського рушникового шва включає попередню прорисовку малюнка на полотні. Контур обводиться стебловим швом, а поле квіток, листків, птахів заповнюється «штапівкою», «драбинкою» чи «бігунцем». Утворюється декоративна єдність невеличких квадратів, ромбів, прямокутників, вертикальних смуг, хвилястих ліній, штрихів різної густоти, площин, щільно заповнених кольором. Така різноманітність елементів створює враження динаміки, внутрішнього руху. Нитки, покладені в різних напрямках, утворюють гру червоного кольору, що наче випромінює сяйво. Декоративність заповнення підсилюється контрастом чітко окресленого контура, через що весь малюнок сприймається виразно, а композиція виглядає легкою, ажурною. 

Поряд з рушниками з червоними рослинними узорами на Полтавщині побутували рушники, вишиті біллю у техніках настилування по сітці та чисної мережки. На противагу попереднім — святковим червоним — білі використовувались у піст і жалобу. Орнаменти таких рушників були як суто геометричними (восьмипроменеві зірки, геометричні дерева), так і геометризованими пишними рослинними, що походили з друкованих джерел.

Нішу білих рушників на початку XX століття доповнили також рушники, вишиті вирізуванням. До цього ця техніка використовувалась переважно у вишивці сорочок.

Традиційна техніка вишивання на Полтавщині – «тамбурний шов». Здебільшого полтавські рушники виконані в червоному кольорі, інколи з невеликим вкрапленням синього. Крім рушників, у цій техніці вишивали божники, сорочки, скатертини, підзори. Головне в ній – поєднання тла і вишивки червоного та білого кольорів; легкі хвилясті лінії тамбурного шва мерехтливо окреслюють вибагливі орнаментальні мотиви рослинного характеру.

 

Традиційні колиски

В інтер’єрі хати розміщено три типи колисок розповсюджених на цих теренах. Найбільш давні – підвісні колиски, що кріпилися до сволока, балки над ліжком, біля печі чи там, де було зручно для матері. Виготовляли її напівкруглої (у вигляді човника) або трапецієвидної форми з дощечок, планок. Також виплітали з неокорованого ліщинового і вербового пруття або видовбували зі шматка дерева, використовуючи на дно домоткане полотно. По кутах колиску підв’язували мотузками, які сходяться до центру в одну, символізуючи чотири сторони світу. Для донечки в колиску клали сінник із пшеничної соломи (солома – символ життя, запліднюючого начала), для синочка – з житньої.

У 20-х роках ХХ ст. у побут селян увійшли стоячі колиски. Були вони двох видів. В світлиці представлена колиска на нерухомих ніжках, а у сінях – на дугоподібних.

В кожній колисці, яку Ви зустрінете в експозиції лежить лялька-мотанка. Молода мати, чекаючи дитину, робила ляльку-мотанку, котра уособлювала собою майбутнє дитя. Перш ніж покласти в колиску новонароджену дитину, туди клали цю лялечку, і вона ставала оберегом дитини, її захисницею, символом зв’язку дитини з усім родом, і цей зв’язок захищав людину, де б вона не була. Лялька сприймалася як заступник дитини. Коли немовля забирали з колиски, підкладали ляльку, що мала вигляд поліна обмотаного в полотном. Цією дією батьки хотіли обманути нечисту силу, що прагнула нашкодити дитині.

Вважали, що дитину треба класти головою на схід сонця (туди, де зазвичай розташовувався покут), що теж мало вагоме символічне значення – світлу та багату долю нащадка. Заборонялося колисати порожню колиску, щоб не накликати біду на дитину, а також не можна було колисати колиску удвох, бо це на сварку в родині. Якщо ж молоде подружжя певний час не могло завести дітей, то варто було сходити на гостини до матері з немовлям та й собі поколихати колиску з дитям.

На третій день після народження дитини відбувалося ритуальне вкладання її у колиску. Найдавнішим звичаєм було прийнято першого вкладати в колиску кота. Робили це для того, аби все зле і нечисте, що може бути в колисці, перейшло на кота. Також вважалося, що кіт може наділяти дитину спокійною вдачею, приносити солодкий сон. Кота колисали в колисці, примовляючи: «Як на кота муркота – на дитину дрімота».

Фото експонатів з експозиції приватного історико-етнографічного музею "Українське село".

2009 - 2016 © Етнографічний комплекс «Українське село»