Гуцульська хата

Гуцульщина – етнокультурний регіон, розташований в південно-східній частині Українських Карпат, представлена в музеї «Українське село» хатою, що була перевезена із с. Бистрець Верховинського району Івано-Франківської області та була встановлена у музеї в 2007 році.

Хата небілена («мита»), зрубна, зведена з тесаних смерекових напівкругляків (у простий замок), має трикамерне планування (сіни+хата+комора) із закритою галереєю - ґанком з чільної сторони. Галерея утворена завдяки продовженню нижніх вінців зрубу (підвалин), на які настелена підлога. Дах чотирисхилий з невеликими заломами на причілках під продухи. Первісно був покритий посіжняком (2-х метрова колота дошка), зараз румункою. Хата стоїть на кам’яному підмурівку з карпатського плитняка.

На центральний фасад виходять два чотиришибкові вікна і двоє дверей – в хороми і комору, треті – на задній стіні. Всі двері одностулкові, виготовлені з двох широких смерекових дощок, кріплені на «бігунках». В хаті збереглися дві широкі стаціонарні смерекові лави, облаштовані під вікнами та правою причілковою стіною. Ліворуч від входу традиційна напівкурна глинобитна піч «каглєнка». Комин і каглєнка зведені з кам’яних плит і обмащені глиною. Припічок глиняний, а на запічку лежить дошка. Побоки і підвалини печі смерекові. Побоки з’єднані кованими скобами, а торці виступаючих підвалин мають східчасту форму.

Стеля у хаті утворена широкими дошками, настеленими впоперек будівлі, лежить на трьох повздовжніх сволочках, що опираються на один поперечний сволок, голова якого виходить на центральний фасад між вікна. Стелі у хоромах немає, що дозволяло диму, який виходив з печі через каглєнку вільно підніматися догори та виходити через продухи. Експозиція хати представлена чисельністю понад 270 експонатів.

 

Вибір місця для хати

У гуцулів при виборі місця для майбутнього двору вирішальну роль відігравали близькість пасовища та джерела води, захищеність від холодних вітрів.

Крім того, при виборі місця для нової хати українські горяни зважали і на деякі народні повір’я. Зокрема, на Гуцульщині місце для побудови хати вважалося «щасливим», якщо тут лягала відпочивати велика рогата худоба або водилися чорні мурашки. Несприятливими для будівництва в уявленнях горян були місця, заселені червоними мурашками, стежки та роздоріжжя, межі, згарища та румовища («хтось умре» або трапиться «якесь каліцтво», «не буде щастити»). Щоб вибрати для нової споруди щасливе місце, часто вдавалися до такого способу: на землі по кутах майбутньої хати залишали на ніч хліб. Якщо вранці хліб був на місці, то воно вважалося придатним для будівництва. У протилежному випадку шукали інше. Такий спосіб побутував на всій території Українських Карпат, однак у різних районах мав свої локальні особливості. Так, замість хліба використовували вівсяні або житні паляниці, муку чи зерно. Їх клали просто на землю або по кутах підвалин.

Також, щоб визначити місце майбутнього житла карпатські українці використовували воду: наливали її в посудину, яку щільно накривали і залишали на місці майбутньої споруди. Якщо через три дні кількість води збільшилася, то можна було починати будівництво, якщо ж залишалася незмінною або зменшувалася, то в цьому місці хату не будували, оскільки вважали, що «рік ґазда буде робити, старатися і буде нестача».

Подібні прикмети, спрямовані на вибір і перевірку місця для будівництва житла і закладання  двору, побутували в усіх східних слов’ян. Ці магічні дії прогнозували майбутнє життя в новій хаті усієї сім’ї – її щастя, добробут, здоров’я. У них відбивалися уявлення народу про зовнішній світ та його освоєння. Проте, в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. в умовах малоземелля цим прикметам не надавали великого значення і будували житло там, де була своя земля.

Сілецький Р. Сільське поселення та садиба в Українських Карпатах ХІХ – початку ХХ ст. – К.: Наукова думка, 1994. – 140 с. (С. 85.)

 

Ікони на склі

В експозиції хати з Гуцульщини представлені ікони мальовані на склі, які поширилися на даній території з другої половини ХІХ ст. Для хатніх ікон Гуцульщини характерний яскравий колорит із використанням п’яти основних фарб – бордової та червоної, блакитної, жовтої та білої, що будувався на гармонійному співвідношенні їх відтінків та похідних. Важливу роль відіграє графічний контур, ритм ліній якого пожвавлює локальні колірні площини. Контрастний колір тла – блакитний, червоний чи зелений підкреслює образи святих. Намальовані яскравими кольорами, вони слугують акцентами в іконі, додаючи композиції динаміки. Найпоширенішими зображеннями в іконописі здавна є Ісус Христос та Богородиця – із циклу «богородичних» та «господніх» ікон. А от до «агіографічних» ікон із зображеннями святих, особливо шанованих у регіоні, яким приписували «заступницьку, оберігаючу силу, у нашій експозиції представлено найпопулярніших святих для карпатського регіону – Святого Миколая та Юрія Змієборця. З іконою Св. Миколая тричі обходили хату, що загорілася від блискавки і вірили, що тільки так можна загасити пожежу, яку наслав «небесний» вогонь як покарання за лайку в хаті чи гріхи її мешканців. А Святий Юрій у Карпатах є покровителем скотарства та захищає стада від вовків та іншої напасті.

 

Вівчарство

Земля Гуцульщини небагата на посівні площі, тому головним заняттям гуцулів було скотарство та вівчарство, і через те вони особливо ставилися до худоби, яка їх годувала. Овець протягом кількох місяців у році, від весни (після Юрія – 6 травня) до осені випасали на полонинах, віддалених від людських поселень. Специфічні умови такого господарювання (капризи сурової погоди, хвороби й хижаки, від яких потерпали стада, а також люди – охочі чужих пасовищ і чужого здобутку) призвели до того, що сам випас і пов’язане із ним полонинське господарство було оповите чисельними магічними заборонами, наказами, забобонами та віруваннями. Основи вівчарства опановували прямо в польових умовах. Батько навчав сина, дід – онука, і так з покоління в покоління передавалися секрети виведення та випасу овець. Ватаг був заможною людиною, щоб своїм майном поручитися за стада, які випасав на полонині. Він керував сезонним полонинським господарством, відповідав в цілому за випас, за підпорядкованих собі людей та отару. До його обов’язків теж входила і переробка молока. Найчастіше ця поважна «посада» була спадковою, тобто передавалася з покоління в покоління.

Пастухами повинні були бути люди, які вміли жити між собою в злагоді, з великою фізичною силою, сильні й здорові, й це було гарантією, що вони здатні осилити важку працю у важких кліматичних і побутових умовах.

Вівчарі отримували винагороду як продуктами, так й готівкою, а також утриманням протягом усього сезону випасу. Ватаг і старші пастухи, окрім цього, щомісяця одержували пару чобіт і право безплатно випасати власних тварин.

 

Гончарство

Провідними осередками гончарства на Західній Україні були Львів, Потелич, Яворів, Коломия, Пістинь, Ужгород, Мукачеве та ін. У найменшому з них – Яворові у 1765 р. 25 гончарів виготовляли господарський і святковий посуд, оздоблений розписом. Гончарний цех у Коломиї був створений 1661 р. Кожен район гончарного промислу мав власні художні особливості виробів, які залежали від природніх якостей матеріалів, технологічного рівня виробництва, локальних традицій. Чи не у кожному осередку були свої провідні майстри з яскравою творчою індивідуальністю. 

У ХІХ ст. на Гуцульщині провідними осередками гончарства стали Косів і Пістинь. Провідним майстром був Олекса Бахматюк, який навчався у відомого майстра Івана Баранюка у передмісті Косова – Москалівці. Творчість Олекси відзначається оригінальним тематичним розписом технікою ритування побіленого черепка з наступною домальовкою коричневим ангобом (ріжкування) та запусканням яскравих плям зеленим і жовтим підполивними барвниками після першого випалу. На його мисках, дзбанках, кахлях різнобарвні зображення рільників, пастухів, солдатів і панів, музикантів і шинкарів, мельників, ткачів і гончарів. Вироби набули широкої популярності і ще за життя Олексу визнали «геніальним майстром гончарства». Завдяки Бахматюку Олексі, родині Баранюків, Білецького Михайла у сер. ХІХ ст. виникла і розвинулась школа косівської кераміки. 

Водночас зародилася пістинська школа гончарства, теж пов’язана з відомими гончарськими родинами. В арсеналі їх виробів – мальовані миски, тарелі, дзбанки, декоративний посуд, який відзначався на виставках Львова, Косова, Коломиї. В орнаментиці переважали рослинні візерунки, поєднані із зображеннями птахів, оленів, кіз. 

 

 

Традиційний одяг Гуцульщини

Традиційний одяг Гуцульщини досить яскраво вирізняється серед одягу інших регіонів України своєю колористикою, орнаментикою, широким застосуванням оздоб зі шкіри, кольорового сукна, металевих прикрас, яскравих фарбованих вовняних ниток.

Чоловічий комплекс одягу складається із білої льняної чи конопляної сорочки тунікоподібного крою, який є одним з найдавніших типів. Вишивкою прикрашали комір, манишку, чохли та подекуди. Таку сорочку носили поверх штанів і підв’язувалася вона чересом – шкіряним поясом, що демонстрував статус та статки господаря, але головною його функцією було підтримувати спину чоловіка під час важких робіт. Взимку чоловіки носили червоні сукняні штани «гачі», вишиті знизу чи по боках, влітку – полотняні – «поркениці». 

Жіночий гуцульський стрій складається з тунікоподібної сорочки, яскраво і багато оздобленої вишивкою. Поясним вбранням здавна були запаски, ткані з тонкопрядених вовняних ниток із використанням металізованих золотистих і сріблястих ниток. Обидві запаски підв’язували поясом-крайкою.

Особливої уваги заслуговує верхній одяг гуцулів – сукняні сердаки, кептарі - безрукавки, пошиті з овечих шкір хутром досередини. Їх яскраво оздоблювали кольоровими вовняними шнурами, китичками, вишивкою вовняними нитками, аплікацією з різного кольору шкір, металевими прикрасами – гудзиками, капслями, бляшками.

Чоловічими головними уборами були чорні фетрові капелюхи – «кресані», прикрашені пришитими кольоровими вовняними шнурами, сплетеними з них косичками, намистинами, пір’ям.

Взуття у гуцулів було шкіряне – постоли, які одягалися поверх капчурів, за формою схожих на шкарпетки, але зроблених із сукна та оздоблених зверху яскравою вишивкою. Буденні постоли були без прикрас, та святкові багато оздоблювалися візерунковими тисненнями, вишивкою бісером.

 

Ліжники

До кінця ХІХ століття ліжники були зовсім не такими, як сучасні. Їх робили з нефарбованої вовни, і мали вони до п'яти метрів завдовжки. Такі вироби називалися джергами і використовувалися як простирадло і ковдра водночас, а маленькі, присідлачі, клали замість сідла на коня. На Гуцульщині існує повір'я, що ліжник привертає до хати добро, тому на весіллях, крім вишитих рушників, молодим й досі стелять під ноги ліжник.

Для того щоб виготовити ліжник, спочатку треба було обробити вовну, випрасти, вичесати, напрясти ниток, а тоді вже ткати на великому верстаті ліжника. Завершальним етапом є звалювання ліжника на валилі. З гірського струмка робили водоспад (якщо поблизу не було природнього), а знизу, там, куди із силою падає вода стояла дерев’яна конструкція, схожа на ванну, але так, щоб вода витікала, в яку клали виткані ліжники і вони по двоє-троє цілу добу збивались там. Так тканина робилася щільнішою, а виріб теплішим. Раніше ліжники не вичісували, а почали це робити порівняно недавно – для надання красивішого, пухнастішого вигляду.

 

Музичні інструменти Гуцульщини

Над входом до хати розташована музична візитівка Гуцульщини – трембіта. Народний духовий інструмент поширений в гірських районах Румунії, Польщі, Словаччини та Україні, зокрема, на Гуцульщині. Виготовлялася з «громовиці», а саме зі смереки, в яку влучила блискавка та традиційно мала довжину близько 3-х метрів, діаметр 30 мм, що збільшується у розтрубі до 50-80 мм; у вузький кінець трембіти вставляється дерев'яний, роговий або металевий мундштук (дульце, пищик). Заготовлену деревину кололи навпіл, вибирали серединку, складали дві половини до купи та, зазвичай, обмотували березовою корою. 

Трембіта виконувала як утилітарну функцію, сповіщаючи мелодією-сигналом про переміщення пастуха з отарою, так і обрядову – під час весіль (закликаючи гостей), свят («То не коляда, як трембіти нема») чи похорон.

Цимбали також один найбільш поширених народних музичних інструментів. Розмір деки гуцульських цимбал досягав 90 см, а грали на них сидячи чи за наявності спеціального ременя – стоячи. Верхня дека виготовлялася зі смереки чи, рідше ялиці, нижня – з явора. Струни раніше були жильні, пізніше – металеві.

Як цимбали так і трембіту можна почути і зараз, зокрема, їх використовують сучасні фольклорні гурти.

Фото експонатів з експозиції приватного історико-етнографічного музею "Українське село".

2009 - 2016 © Етнографічний комплекс «Українське село»