Така загадкова жіноча скриня

Те, що ще століття тому кожна українська сільська дівчина замість сучасного гардеробу користувалась звичайною дерев’яною скринею, знають усі. Не важко також здогадатись і про те, що ж містилось у цій скрині. Ну, одяг, прикраси, гроші, звісно…Ніби на перший погляд все просто і нічого цікавого. Такою є думка пересічного сучасного українця, який скрині бачив лише в музеях і про їхній вміст задумувався украй рідко. А тим часом жіноча скриня у типовій сільській хаті середини позаминулого століття була справжньою скарбницею, (від італійського «скиня», до речі і значить “скарбниця») єдиним місцем усередині житла, що скрізь без виключення закривалося на надійний замок, ключ від якого був лише у господині.

Коли б ми спробували перенестися в часі і вкрасти у господині того її ключа від найціннішого, а потім заглянути одним оком задля цікавості у скриню, звісно, у час, коли господарів немає вдома, нас би очікувало немале здивування, бо, виявляється, надійний замок на скрині таки необхідний.

Для початку треба домовитись. Визначити своєрідне мірило вартості, обрати певний міжчасовий місток, щось таке, щоб поєднало наш обезцінений час з безцінністю минулого. Це нелегко, правильніше б навіть сказати неможливо, але згрішити на рівні умовностей таки доведеться, інакше наша мандрівка у часі не матиме жодного сенсу. Ясно, що мова має йти про щось важливе для селянина, актуальне досі. Стовідсоткових відповідників, звісно, тут не буде, змінюється час, а з ним люди і цінності. Пропоную, оберімо таке, що існує в господі селянина і досі, втрата чого була б для нього значною фінансовою прикрістю. Недовго думаючи, обираємо собі за машину часу велику чорнорябу рогату корову з повним вим’ям молока. А що ж іще? Воза? Сани? Землю? Коня? Усе це зараз настільки не потрібне селянинові, що, в музеях воно трапляється значно частіше, ніж в деяких обійстях. Не дуже то вже й треба тепер господарю і та корова, але досі вона трапляється по селянських господах, вартуючи при своїй малопотрібності не так вже й дешево – близько 10 тисяч гривень. У кінці ХІХ століття, годувальниця-корова цінилася значно вище і, коли вірити В.Милорадовичу, коштувала близько 60 карбованців. Курс валют налагоджено, можна рухатися далі.

Крок наступний. Прокрадаємося ледь чутно у простору чи не дуже селянську хатину кінця ХІХ – початку ХХ століття. Відчиняємо рипучі двері, минаємо піч, рухаємось уздовж лави до покуті, беремо трохи ліворуч від столу і ми на місці – перед тією самою з вигляду нехитрою скринею, де заховані скарби. Іронізую, звісно, хіба ж можуть бути скарбами кілька сорочок з простого домотканого полотна чи незрозумілої форми головні убори з незрозумілою назвою - очіпки? В такому разі і мої порвані джинси можна визнати за щось цінне. Смішно. 

А тим часом, доки ця жіноча скарбниця ще не відчинена нами, і ми стоїмо лише в кількох кроках від неї, спробуємо її просто оглянути. Ззовні вона нагадує звичайний дерев’яний короб з відкидним верхом. Окована для міцності залізом, пофарбована у нескажуякий колір. Тут уже фантазуйте: червоний, зелений, коричневий, голубий… А часто і взагалі могла бути майстерно розмальованою чи різьбленою. На колесах і без них, з випуклим верхом чи плоским, з навісним замком чи врізним… 

Скриня в експозиції комори Поліської хати у музеї «Українське село».

 

Скрині були різні, годі шукати серед них дві однакові, як навряд чи де-небудь знайдуться в Україні дві ідентичні господині. І ціни на скрині теж різнилися – від п’яти до дванадцяти царських рублів. Скриня – єдине місце в хаті, що є беззаперечною власністю лише жінки або її дочки. Купувалася один раз батьками молодій дівчині ще задовго до одруження і слугувала господині аж до смерті. Зовнішній вигляд скрині на весіллі був ознакою заможності дівчини, але її вмісту не бачив ніхто – це вважалось неетичним. Ключ від скрині господиня завжди носила з собою і, як правило, нікому його не передавала, навіть власному чоловікові, а тому сьогодні нам неабияк пощастило – господиня, поспіхом збираючись на ярмарок, забула зачинити скриню. Запевняю вас, це рідкісна, майже фантастична удача, бо тепер ми можемо побачити, що всередині скриня теж не складної будови - усього з двох відділень – великого, основного і маленького, який називається прискринком. Спочатку заглядаємо в нього. Як правило тут зберігаються найцінніші речі – гроші і документи, а також усілякі дрібниці, як то ґудзики, заполоч (червоні і чорні нитки), шовкові хустинки, воскові свічки, наперстки, голки, тощо. Особливу ж коштовність серед цього різноманіття становлять прикраси – сережки, дукати і дукачі, різного роду намисто. Батьки намагалися не економити грошей на оздобах для своїх доньок, демонструючи таким чином свою заможність та збільшуючи ймовірність знайти багатшого чоловіка доньці, а собі зятя. Звичайно, як і все у цьому світі, жіночі прикраси тоді, зрештою як і тепер, мали різну ціну. Найбідніші могли носити прості мідні сережки, вартістю у 3-5 копійок, звичайне кольорове скляне намисто по 2-8 копійок за разок та недорогі мідні дукати, які виготовлялися кустарними майстрами з мідних кружальців, що на них досить кумедно було вигравірувано портрет цариці. Справжнє «щире» коралове намисто більшості бідних родин було недоступне, але часто траплялося у сім’ях заможних. Великим багачем вважався той господар, у якого в родині зберігалось 20-25 зразків такого намиста. Сережки українські дівчата носили від двох років, вважалося гріхом дівчині чи молодиці до тридцяти років ходити без них. Найбільше цінувалися сережки зі срібла, оскільки вірили у цілющі властивості цього металу - від нього нібито зникає головний біль. Така пара «п’явочок», «метеликів», «маківок» чи то інших популярних тоді видів сережок із польського срібла (високоякісного імпортованого) могла теж обійтися недешево – близько трьох карбованців. Але значно дорожче за сережки вартували інші прикраси – дукати і дукачі. Якщо перші являли собою просто срібні монети різних номіналів (від десяти копійок – до полтинника) з припаяним вушком, то дукач це справжній ювелірний шедевр від сільських майстрів. Рівнорозподілених між зразками намиста дукатів на красуні могло бути багато, хоч би тобі й два десятки, аби шия витримала, а от срібний дукач завжди один – у центрі всієї композиції. Такий, як у скрині цієї господині дукач «вереміївський» з великим срібним бантом «квіткою», оздоблений різнокольоровими камінцями, позолочений був справжньою гордістю власниці. Коли уявити, що лише на первинні витратні матеріали до майстра відразу несли два срібні карбованці, а сама робота над ним тривала близько місяця, то про ціну його запитувати грішно. А у скільки б ви оцінили свою місячну роботу над отруйними парами ртуті, що її використовували при спайці деталей дукача?! На цьому і закриємо прискринок. Не дай Боже, руки ще потягнуться щось вкрасти…

Скриня в експозиції світлиці Слобожанської хати у музеї «Українське село».

 

Ритися, звичайно, у чужому одязі – справа непристойна. Але ж наш інтерес суто науковий, тому мусимо глянути глибше у основну частину скрині. Інакше як переконати несвідомих сучасників, що у такому бездонному просторі, як господинина скриня заховано не лише дві-три сорочки і пляшка самогону від чоловіка. Та й, до речі, скажу наперед і звичайних сорочок там значно більше. Навіть не намагайтесь вгадувати, десять-п’ятнадцять теж неправильна відповідь. У найгіршої господині їх було більше сорока, а коли б ви їх тут нарахували і сто, то дивуватися теж не варто – змолоду при доброму здоров’ї рук і очей жінка забезпечувала себе наперед одягом на все життя. Особливо ж моторні вишивальниці ще могли і виготовляти сорочки на продаж, гарно вишита така річ і коштувала відповідно – зо два карбованці. Таку ж приблизно ціну мав і інший жіночий одяг, що його тут бачимо у скрині – корсетка, їх у жінок теж було, повірте, не дві-три. На зиму ж потрібно було запастися теплішим верхнім одягом – юпкою чи кожухом. Щоправда, їх то якраз у скрині можемо і не побачити, місця замало, але вони зовсім поряд, рукою подати – найчастіше на жердці над ліжком. Можна було звичайно і зекономити, придбавши найпростішу юпку за 3-5 карбованців. Але ж коли у багатого газди донька одна, та ще й неабияка красуня і парубків за нею пів-села, то чому б і не розщедритись та не справити їй на іменини гарну юпку з черкасину чи ластику за, скажімо, карбованців так двадцять. На холоднішу погоду можна було ще й докупити їй теплого кожуха, трохи дешевшого – за 10-12 карбованців. А вже мати червоні, жовті чи зелені чоботи вартістю в чотири карбованці сільській модниці просто необхідно. Окрім цього мало ще бути дві-три пари звичайних робочих чобіт від одного карбованця за пару.

Скриня в експозиції Карпатської хати у музеї «Українське село».

 

Нижній стан жінка обов’язково огортала  плахтою чи спідницею. Ходити навіть у найспекотніші літні дні просто в сорочці те саме, що зараз пройтися центром села у спідній білизні. На цей факт великим любителям культів давніх напіввигаданих божеств і ритуалів слід би звернути увагу, таким ставленням до народного костюма можна відродити хіба лише етно-еротику, а не справжні звичаї. Ясно, що більшість елементів свого одягу жінки виготовляли самостійно. Проте, запевняю, ринкові відносини були придумані аж ніяк не нашою продажною епохою, за браком часу чи майстерності необхідні елементи одягу, в тому числі ткані плахти та крайки, спідниці можна було докупити на ярмарках чи у місцевих умільців. Давніших плахт у жінки порівняно було небагато – зо п’ять штук ціною у два з половиною карбованці. Це звичайних, до роботи. Святкові плахти, звісно, коштували дорожче у залежності від оздоби та матеріалу. До плахти, аби вона трималася на поясі ще потрібно мати крайку ціною у півкарбованця. Господиня, у скрині якої без дозволу ми зараз хазяйнуємо, давні плахти носить з меншою охотою, мода на них тепер відходить, і має з півдесятка різних спідниць: дешевших, ситцевих, по 80 коп. та шерстяних, дорожчих – по два карбованці. Не любить наша господиня кінця ХІХ століття і очіпків, що носила її мама. Ще кілька десятиліть тому уявити заміжню жінку без очіпка було неможливо, зняти його з голови вона могла хіба перед сном. Тепер же мода на них повсюдно відходить і натомість хусток у неї бачимо велике різноманіття – від найдешевших «паперових», що привозить чоловік їй з кожного ярмарку по кілька штук, до дорожчих «картатих» по півтора карбованці. А одного разу чоловік, продавши пару добрих волів та випивши кварту горілки з оселедцем, так розщедрився, що привіз їй святкового «міняного» платка аж за п’ять карбованців! Загалом же різних хусток у нашої господарки не так вже й багато – близько двох десятків.

Довгими зимовими вечорами, нещасні українські жінки, позбавлені радощів фейсбуку і ютубу, при світлі свічки ткали від безвиході цілі гори полотна і складали до скрині. А ще вишивали рушники і сорочки, а ще шили одяг своєму чоловікові і дітям, ткали килими, плахти, запаски, крайки.. А ще,.. а ще.. І все те до часу складали у бездонну свою скриню, відкладаючи туди разом з матерією і частинку своєї душі. Хіба в змозі ми отак зараз все оте передивитися, одним махом оцінити ціле життя української жінки? Та й повертається вже наша господиня з ярмарку з новими хустками і спідницями. Чуємо скрип воріт і мусимо швиденько втікати. Базову комплектацію жіночої скрині складено. За прайс-лист ринкових цін кінця ХІХ століття висловлюємо щиру подяку великому дослідникові народного побуту українців В.Милорадовичу.

Автор Панкова Анастасія.

2009 – 2018 © Етнографічний комплекс «Українське село»