Рушник в українській традиційній обрядовості.

Українську хату уявити без рушника неможливо. Навряд чи ще століття тому знайшлося б в Україні сільське житло неприкрашене вишитим, тканим чи вибійчаним рушником. Не було в Україні і дівчини, яка б не мала у своїй скрині кільканадцять, а то й кількадесят рушників для посагу. 

 

Тканння чи вишивання рушника було однієї з найпоширеніших форм народної творчості. Виготовлені власними руками рушники активно використовувались не тільки у побуті, а й у різних обрядах і звичаях. Особливо роль віді гравав колір. Ще за язичнецьких часів люди вірили, що прикрашений  червоними лініями рушник слугуватиме оберегом і принесе гарну долю у дім.

З «Літопису руського» знаємо, що рушниками прикрашалися гаї, де здійснювалися дохристиянські обряди. Пізніше з прийняттям християнства рушники пристосовувались до християнських традицій. Протягом століть вони були хатніми талісманами, що виконували охоронну функцію дому. З часом первісне значення рушника забулось, але місце своє в різних обрядах він зберіг до наших днів.

Від самого народження і до смерті рушник супроводжував людське життя. Щойнонароджене немовля благословляли рушником та замотували у нього на щасливу долю. Таким чином це перший одяг людини. Рушниками підперезували хрещених кумів і дарували гостям на христинах.

Без рушника не уявляється і жодне українське весілля. З юних років дівчата мали самостійно турбуватися про посаг, виготовляючи при цьому велику кількість рушників. Ними перев'язували сватів на знак весільної згоди. Укладений таким чином своєрідний шлюбний договір вважався непорушним. Молодому дівчина вручала вишивану хустину або рушник і перев'язувала  праву руку вище ліктя.

На Наддніпрянщині рушник був елементом весільного одягу молодої. Вона підперезувалась ним поверх усього вбрання і так ходила запрошувати гостей на весілля. У такому ж одязі молода залишалась і протягом усієї весільної церемонії. Благословення на шлюб від батьків і вінчання у церкві здійснювалися стоячи рушникові:

Коли  б  мені,  Господи,  неділі 
діждати,  —
На  рушнику  стати,  —
Тоді  не  розлучить  ні  батько, 
ні  мати,
Ні  суд,  ні  громада,  —
Хіба  вже  розлучить 
Заступ  та  лопата.

Тільки молоді мали право пройтися по рушникові, спеціально застеленому до їхнього повернення з церкви від порогу до столу. Першими молоді повинні були скуштувати і весільний коровай, навхрест накритий двома червоними рушниками.

Активно використовували рушник і на похоронах. Інколи ним накривали тіло людини. Таким чином перший її одяг водночас ставав і останнім. Рушниками вистелювали віз, на якому везли труну, а також на знак жалоби перев'язували ними ворота і хвіртку. У деяких регіонах і досі існує звичай пов'язувати на хрестові рушник. Особливо на могилі молодого хлопця.

2009 – 2018 © Етнографічний комплекс «Українське село»