19 серпня Церква відзначає велике двунадесяте свято Преображення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа.

Під час перебування в Галилеї Ісус Христос взяв трьох Своїх учнів, що були свідками воскресіння дочки Яіра, Петра й двох братів, Якова й Івана, і тільки з ними пішов на найвищу в тім місці гору - Фавор, щоб там помолитися. Зійшовши на верх гори, Він став на молитву; а Його учні сіли відпочити й від втоми заснули. Під час цієї молитви і відбулося дивовижне преображення Ісуса Христа. Його учням відкрилася Його слава, як Єдинородного від Отця. 

Те, що ще століття тому кожна українська сільська дівчина замість сучасного гардеробу користувалась звичайною дерев’яною скринею, знають усі. Не важко також здогадатись і про те, що ж містилось у цій скрині. Ну, одяг, прикраси, гроші, звісно…Ніби на перший погляд все просто і нічого цікавого. Такою є думка пересічного сучасного українця, який скрині бачив лише в музеях і про їхній вміст задумувався украй рідко. А тим часом жіноча скриня у типовій сільській хаті середини позаминулого століття була справжньою скарбницею, (від італійського «скиня», до речі і значить “скарбниця») єдиним місцем усередині житла, що скрізь без виключення закривалося на надійний замок, ключ від якого був лише у господині.

Світогляд наш твориться з мільйонів, та де, мільярдів специфічних складових, які формуються під впливом найрізноманітніших чинників – місця, де народились, оточення, часу, особистого досвіду, навіть навколишні пейзажі на нас впливають! І тим цікавіше порівнювати світоглядні уявлення людей з різних етнографічних регіонів, або з одного регіону, але різних періодів.

Тож, до Вашої уваги підбірка цікавих, іноді смішних, іноді геть дивних звичаїв, вірувань, уявлень слобожанців про своє господарство.

 

Українську хату уявити без рушника неможливо. Навряд чи ще століття тому знайшлося б в Україні сільське житло неприкрашене вишитим, тканим чи вибійчаним рушником. Не було в Україні і дівчини, яка б не мала у своїй скрині кільканадцять, а то й кількадесят рушників для посагу. 

На вечорниці українські хлопці і дівчата починали збиратися вже після Миколая. Кожного вечора сходилися до найманої хати якоїсь самітньої сільської жінки – вдови чи то «солдатки», а в крайньому випадку – бездітного сільського подружжя. Приміщення для вечорниць завжди винаймали дівчата і ніколи не платили за нього грішми. Ходовою валютою були печений хліб, пшоно, борошно, полотно… «Гроші, — казали наші предки, — тільки шинкар бере!».

«Венера, так само як і Юнона, одягла святковий убір української молодиці, але вже інший, вишуканіший, яскравіший, як подобає богині краси й кохання, та ще й молодшій за віком від Юнони. Замість аскетичної кибалки, що лишає відкритим тільки лице, у неї грезетовий, тобто парчевий, очіпок». Іван Котляревський «Енеїда».

В усі часи оберегом для людини був одяг. Він прикривав не лише від холоду, а й від недоброго ока. Раніше вишивалися комір сорочки, низ і манжети рукавів. Таким чином, вишивка ніби обрамляла тіло людини й захищала її від зла. Це ж стосується головного убору: для дівчат вінок, жінок — хустка, очіпок, намітка.

Знайомимося з українським старовинним жіночим убором ОЧІПКОМ.

14 серпня православні християни відзначають свято винесення чесних древ животворящого хреста Господнього, або свято Всемилостивого Спаса. У народі його ще називають Медовим Спасом або святом Маковія. 

Колись діти дуже рано починали працювати. Звичайно, їм давали тільки посильну роботу, але й це вже виховувало в них працьовитість змалечку. Робота, яку загадували дітям, позначала їхнє місце в соціумі, прийняття до колективу, вчила відповідальності перед ним. Від того, як вони виконують цю роботу, залежала і життєвоспроможність всієї сім’ї. З трьох років дітям задавали пасти гусят, курчат, пізніше й увесь табун дорослих гусей, пізніше теля стерегти (прив'язане, звичайно), напувати його, потім свою корову, потім ще й сусідських, але вже за невелику додаткову плату – от вам і перший посильний зразок гарантованого кар’єрного росту! Та ще й дитина щось сама заробила. Це не настільки великі гроші, але наскільки піднімає самоповагу у дитини, а самоповага (в розумній, звичайно, мірі) це необхідна передумова для формування гармонійної самодостатньої особистості.

Жінка завжди була святинею для нашого народу, берегинею роду, сім’ї. І хоч широко побутує думка, що становище жінки було підневільним, та не для українців. У нас не було, як у росіян, що жінка взагалі й за людину не вважалась, на це є й письмові докази. Як пише Сумцов у «Дослідженнях з етнографії та історії культури Слобідської України», у дарчих чи купчих документах можна знайти вислови чоловіків як-от: «посовітувавшись з любою своєю жоною…» і т.д. Дошукуватись, хто у сім’ї головний, не варто. Як каже прислів’я: «Добра спілка – чоловік та жінка» Народ розглядає сім’ю як цілісне утворення. У кожного своя роль, своє місце, де він головний: «Без хазяїна двір, без хазяйки хата плаче», а сім’я це співпраця двох особистостей, двох індивідуумів, що працюють на спільну мету – достойне продовження свого роду на землі. У тій же праці Сумцова: «Перша в житті спілка – це чоловік та жінка. Вони роблять для себе й для дітей, а коли дітей нема, то й сумують, кому то полишать свій працею надбаний статок». 

Не було раніше дитячих садочків, центрів дитячої творчості, гуртків, секцій, одним словом, на наш сучасний погляд – дитина була повністю представлена собі, але наскільки моральнішими і культурнішими вони виростали. І  порівнюючи з сучасною ситуацією, що бачимо? Якщо дитину не привчили змалку структурувати свій час за допомогою гуртків, цікавих і корисних занять, вона виховується вулицею, вона в більшості випадків «пропадає».

2009 - 2016 © Етнографічний комплекс «Українське село»