Вибійка

З того самого часу, як люди почали виготовляти тканину, вони намагалися тим чи іншим способом її прикрасити. Різні техніки вишивки, ткані орнаменти, аплікація – все це широко використовували українські жінки для створення неповторного колориту народного одягу, рушників, скатертин,   наволочок, фіранок, тощо.

Одним з видів оздоблення тканини також була вибійка.

 

Вибійка (вибивання, набійка, пейстра, пейстря, друкування, мальованка, димка, синильниця)– це декорування тканини шляхом друку на полотні різноманітних візерунків і орнаментів за допомогою спеціальних різьблених дощок, форм, дерев’яних кліше, верстатів, тощо. Ця техніка була популярна серед  бідного сільського населення України, вона дозволяла зробити тканину, схожу на фабричну, нанести будь-який  малюнок, менш трудомістким способом ніж, наприклад, вишивка, що значно полегшувало працю жінок. 

З вибійчаної  тканини шили спідниці (димки), фартухи, хустки, рушники, наволочки.

Вибійчана дошка 19 ст. Музей "Українське село".

Техніка вибійки  була поширеною на Київщині та Західних областях України з кінця XVIII до початку XX сторіччя.

Вибійку робили самі або купували полотно, прикрашене вибійкою в  майстрів чи на ярмарках. Були і майстри - вибійники або димкарі, які подорожували з села в село, та виготовляли вибійку на замовлення для всіх охочих. Техніка вибійки була нескладною – фактично це нанесення відбитка різьбленої дошки на тканину, але,  як і кожне ремесло, вибійка мала свої  тонкощі і технологію, якої суворо дотримувалися.

Перед початком роботи  тканину  потрібно було ретельно підготувати. Майстри змочували тканину водою, розтягували,  іноді крохмалили, полотно повинно бути гарної якості, рівномірної товщини, не мати потовщень та перекосів.

Фарба виготовлялася на основі олії, частіше за все лляної, та природних барвників. Фарбу варили в горщику в печі або на відкритому вогні. Готовність фарби перевіряли пір’їнкою, її занурювали у горщик з фарбою, якщо пір’їнка займалася – фарба готова, якщо ні – ставили на вогонь для подальшого загустіння, недостатньо виварена фарба залишала жирні плями навколо візерунку, так званого «ореолу». 

Як зазначає Людмила Байбула в статті «Колекція єврейських вибійок у Львівському музеї етнографії та художнього промислу»:

Орнаментація вибивних дошок та колір були основними факторами у створенні художнього твору. Дошки були виготовлені з деревини груші або липи. Спочатку намічали контури рисунка олівцем, а потім різали дошку спеціальними різцями, які виготовляли самі майстри чи купували у різьбярів. Для вибійки в основному застосовували натуральні барвники. Так, фарби чорного кольору виготовляли із сажі хвойної деревини, синього – із суміші настою індиго і свинцевого білила, коричневого – із суміші вохри та свинцю. Майстри славились вмінням виконання вибивних дошок з чітким контуром орнаментальних мотивів і досконалою побутовою композицією.

Стіл повинен бути масивним і обов’язково мати рівну поверхню.

Набір інструментів був простий: окрім різьблених дощок та фарби, потрібно було також мати шкіряні або сукняні подушечки, якими наносили фарбу та валок чи палицю.

 

Існували різні техніки вибійки.

 Полотно або клали поверх змащеної  фарбою дошки, а зверху прокочували валком, або навпаки, вкриту шаром фарби різьблену дошку клали на полотно, придавлювали другою дошкою і били довбнями, щоб взялася фарба. Найчастіше виробляли монохромну вибійку, якщо використовували декілька кольорів, орнамент робили поетапно, використовуючи для кожного кольору окрему дошку.

Був і інший спосіб друкування малюнку - за допомогою вапна. Розчин вапна наносили на різьблену дошку, друкували орнамент, а потім  занурювали тканину в діжку з розчином фарби. Тло тканини забарвлювалося, а орнамент під шаром вапна залишався не зафарбованим.

Нажаль, на початку ХХ сторіччя з появою великого вибору доступної фабричної тканини техніка вибійки повністю зникла з побуту.

Як зазначає Людмила Байбула:

Ще одну цікаву згадку про „димкарів” зафіксував у своїх нотатках мандрівник Лехрфрейнд, який подорожував Східною Галичиною на початку ХХ століття:

«Зовсім невідомий у Західній Галичині промисел, у якому задіяні так звані димкарі, що фарбують за допомогою відповідних шаблонів вироби з полотна, одяг селян.Рукоділля те йде до занепаду, бо селяни охоче купують матеріал в магазинах. Праця такого димаря є кропіткою, бо він не може обмежитись близькими (сталими) клієнтами і мусить з цілим верстатом кружляти по селах, щоб заробити на тиждень пару корон».

Чи є місце для вибійки в сучасному світі серед величезного розмаїття натуральних та штучних тканин з усього світу з простими та екзотичними візерунками, різних кольорів та відтінків? Так, безперечно є! Доказом цього служить відродження цього давнього виду мистецтва, спалах цікавості до нього, появи майстрів вибійки, які відроджують та поширюють це мистецтво, таких, як Оксана Білоус та Володимир Маркар’ян.

Речі з використанням вибійчаної тканини можуть стати окрасою будь-якого інтер’єру, привнести в нього цікавий акцент, родзинку, зробити його неповторним .

В експозиції музею етнографічного комплексу «Українське село» зберігається унікальний старовинний верстат для виготовлення вибійки та речі, прикрашені вибійчаною тканиною, які знаходяться у вільному доступі для всіх відвідувачів музею.

 

Список літератури:

  1. 1.Людмила Байбула«Колекція єврейських вибійок у Львівському музеї етнографії та художнього промислу».
  2. 2.Гулей О.В.,Вибійка в змісті фахової підготовки майбутнього вчителя образотворчого мистецтвавибійка в змісті фахової підготовки майбутнього вчителя образотворчого мистецтва.

2009 – 2018 © Етнографічний комплекс «Українське село»